Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Що ж тепер робити? — запитав Гуро.

— Я ще не знаю. Ракета, притягувана Сонцем, летить кудись убік… Не до Венери, а, я думаю, до Меркурія чи ще кудись всередину сонячної системи. Я ще не перевірив остаточно…

…Чому я вирішив вести щоденник?.. Не знаю й сам. Можливо, однією з причин було зауваження Миколи Петровича. Учора, відірвавшись від своїх розрахунків і потираючи запалені почервонілі очі, Микола Петрович сказав:

— А шкода, що ми не записуємо наших особистих вражень! Звісно, пригод у нас небагато. Значно менше, ніж, скажімо, у пасажирів корабля, що пливе по земному океану. Проте цікаво було б колись прочитати… Одне діло наукові записи, і зовсім інше — записи особисті. Як ви думаєте, Василю?

Він не чекав на мою відповідь і заглибився знов у свої розрахунки. Ось уже третю добу він майже не спить, не відпочиває, відриваючись лише на короткі хвилини, щоб поїсти. І разом з тим Микола Петрович всіма засобами намагається зберегти в нас добрий настрій. Наприклад, він запропонував нам влаштувати стрілецькі змагання з електричного пістолета товариша Гуро. Переможець, мовляв, дістане звання кращого стрільця ракети і Венери — оскільки, як запевняє Сокіл, ми не зустрінемо там людей, що сперечалися б з нами за таке звання.

Проте настрій наш не кращає, хоч ми й не виявляємо цього перед Миколою Петровичем. Винний у цьому, звісно, клятий метеорит. Так, той самий метеорит, що пробив стіну ракети і змінив силою свого удару напрям руху нашого корабля. Як це трапилось? Як ми наскочили на цього небесного мандрівника?

Адже кожному відомо, що такий випадок під час міжпланетної подорожі мусить бути винятковим і на небезпеку зустрічі з метеоритом практично можна не зважати. Добре, що завбачливий академік Риндін взяв з собою спеціальну «скриньку негайної технічної допомоги» з приладами на той випадок, коли стінку ракети проб’є метеорит.

Ми розмовляли про цей клятий метеорит із Соколом і Гуро. Ось як ішла наша розмова.

— Мені пригадується базікання деяких людей на Землі перед нашим вильотом, — похмуро зауважив Гуро, — коли вони пророкували нам неминучу загибель від якогось метеорита. Ви пам’ятаєте, Вадиме, яку відсіч дав тим боягузам Микола Петрович у своєму блискучому виступі в Колонному залі?.. Особливо побоювання тієї людини, що говорила про кількість метеоритів, щосекунди викидуваних космосом назустріч Землі?

— Атож, — озвався Сокіл, — аякже, пам’ятаю. Такий сухорлявий, в пенсне? От показати б йому наш метеоритик. Нашу нікелеву грудочку…

Я забув сказати, що, повертаючись зовнішнім коридором після полагодження аварії, Гуро знайшов метеорит, який упав недалеко від пробоїни. Це було щось подібне до великого каменя неправильної форми і досить важкого, як запевнив нас Сокіл.

— Звідки ви знаєте, що він важкий? — запитав я. — Адже метеорит у нас в ракеті, як і все інше, не важить нічого.

Сокіл пояснив мені, що у звичайних умовах метеорит був би важким хоча б тому, що він на 95 процентів складений з суміші нікелю й заліза. — Отже, наш корабель поранений залізо-нікелевим космічним снарядом… якби цим можна було втішитися! Але навіщо нам той нікель? Хіба для колекції…

Скажемо просто — нам дуже не пощастило. Наскочити на метеорит у космосі майже неможливо. За підрахунками астрономів, навіть у найгустіших потоках метеоритів, так званих Леонідах, — найближчі тверді частинки потоку віддалені одна від одної на сто десять кілометрів.

Більше того, я пам’ятаю навіть таку фразу з одної астрономічної книжки з бібліотеки моєї матері: «Кожен метеорит у потоці віддалений від свого сусіда принаймні на п’ятсот кілометрів».

В бібліотеці нашої ракети, у книжці професора Оберта, одного з учнів великого Ціолковського, я знайшов таке:

«Ракета мусить мандрувати всесвітом принаймні 530 років, доки зустріне хоча б один метеорит. З цього погляду подорож у міжпланетному кораблі в усякому разі менш небезпечна, ніж, наприклад, поїздка автомобілем. Доводячи це, вчені обчислили навіть, що можливість зустрічі ракети з метеоритом під час подорожі Земля — Місяць визначається співвідношенням 1:100 000 000».

Одна можливість із ста мільйонів!.. Один шанс із ста мільйонів — і цей шанс випав на нашу долю. Хіба не надзвичайне «щастя»?

Зрештою, все було б гаразд, коли б не зміна курсу ракети. Микола Петрович визначив, що наш корабель унаслідок зіткнення з метеоритом трохи змінив курс — кудись до внутрішніх орбіт, до Сонця, Якщо нарисувати півеліпс, яким мчить зараз наша ракета, то тепер він закінчиться не там, де мусив закінчитись. Він не зіткнеться з уявною лінією орбіти Венери тоді, коли на точці зіткнення буде ця планета. Ні, наш півеліпс звернув ближче до Сонця і тепер мусить підійти певніше до орбіти Меркурія, ніж орбіти Венери.