Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

На грудях прикріплений був електричний прожектор, що кидав свій блискучий промінь просто вперед, незалежно від положення людини, яка могла вільно нахилятися і знов випростовуватись.

Руки вільно рухалися в рукавах скафандра. Пальці майже зовсім не відчували рукавичок з такої самої тканини, як і скафандр, але значно тоншої. Василь зовсім легко, навпомацки, знаходив потрібні йому речі. Він зразу, наприклад, знайшов ту саму рукоятку електричної грілки, ввімкнути яку порадив йому Гуро. Грілка ця була, мабуть, всередині тканини костюма, бо як тільки ввімкнув її Василь, приємне тепло рівномірно розлилося по всьому тілу — від кінців пальців на Руках до нігтів на пальцях ніг.

Що дуже хотілося Василеві знайти в скафандрі — так це радіоустановку, за допомогою якої можна було розмовляти з товаришами і навіть чути звуки, що лунали зовні, за скафандром. У шоломі мали бути мікрофон і телефон, якщо не гучномовець, а назовні так само виходив додатковий мікрофон. Це Василь розумів добре — недаремно ж він знався на радіотехніці. Але знайти все це йому не пощастило, очевидно, тому, що всі речі, як і ціла установка, були дуже маленькі і добре сховані в стінах шолома.

Раптом знову відчинилися двері. В них з’явились у своїх фантастичних скафандрах Гуро і Сокіл. Гуро акуратно зачинив двері, що автоматично притиснулися до стіни кривими важелями, перевірив ще раз, чи немає де щілинки. Потім він повернувся до Василя:

— Скучив, хлопчику? — ласкаво, хоч трохи й іронічно пролунав його голос. — Ну, нічого, вже кінець. Вадиме, впускайте повітря. Хочеться вже, нарешті, зняти цей костюмчик…

Василь захоплено стежив, як лився до каюти, просто до ніг мандрівників потік синюватої рідини з трубки балона із стисненим повітрям. Рідина ця наче вибухала, розплескувалася в усі боки, перетворюючись відразу на хмарку пари, що повільно танула. Стрілка барометра поволі поверталася назад, до показників нормального тиску. Але тепер вона не поспішала, як раніше, мляво проходила повз поділи на циферблаті.

— Скільки вже? — почувся голос Риндіна.

— Сімдесят, Миколо Петровичу.

— Зараз прийду до вас.

— Я одного не розумію, товаришу Соколе, — проговорив Василь. — Внутрішнє приміщення ракети нібито герметично закрите від тих коридорів, що відділяють його від зовнішньої стінки…

— Ну?

— А метеорит пробив лише зовнішню стінку…

— Так що?

— Значить, крізь дірку могло пройти лише те повітря, що було між зовнішньою і внутрішньою стінками ракети, в тих коридорах. Із внутрішніх герметично закритих приміщень повітря не мусило б вийти… А воно весь час виходило… і свистіло… Як це так?

— Причини в тому, що герметичність — поняття дуже неточне. Для земних умов наші внутрішні приміщення закриті герметично, і повітря не може проходити крізь двері тощо. Адже на Землі тиск повітря в коридорах між стінками мало чим відрізняється від тиску всередині ракети, а люки зовнішньої стінки були закриті вже зовсім, абсолютно герметично. А коли ось зараз, у космосі, метеорит зробив дірку в зовнішній стінці, то в коридорах тиск повітря відразу впав до нуля. І внутрішні наші, так звані, герметичні запори почали пропускати назовні повітря. Дуже повільно, але й цього була досить, бо надто великою стала різниця тиску. Коли б не герметичність запорів, то повітря зсередини ракети вийшло б відразу, і ми не встигли б навіть одягти скафандри… Але ось і Микола Петрович.

Двері навігаторської рубки відчинились. На порозі стояв Микола Петрович. Його обличчя було похмуре. Жестом Риндін показав: геть скафандри!

Швидкими рухами його супутники зняли шоломи, з приємністю втягуючи на повні груди свіже, холоднувате повітря, що пахло морозом. В каюті було холодно, мабуть усього градусів із п’ять вище нуля: обігрівання ще не встигло як слід підняти температуру після зникнення повітря.

— Ще щось трапилося? — збентежено запитав Сокіл.

Голос Риндіна звучав дуже спокійно — так підкреслено

спокійно, як буває це в час великої небезпеки. Академік пощипував свій вус:

— Метеорит збив нас із шляху.

Три тривожні обличчя дивилися на Миколу Петровича, який покручував сивий вус і говорив далі так само спокійно:

— Від удару метеорита, що летів нам назустріч, ми втратили певну частину швидкості. Але удар був не прямий, а збоку, і корабель від цього трохи змінив напрямок руху.

Василь помітив, як злегка тіпалася права брова Риндіна. Крім удавано спокійного голосу, це була єдина ознака, за якою можна було зрозуміти, що Риндін дуже збентежений.