Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Не дамося! Будемо боронитися! — запально відповів Артем.

— Чим? — коротко зауважив Дмитро Борисович.

Справді, чим битися? Якщо раніше в товаришів були хоча б їхні кирки, які можна було використати як зброю, то тепер єдиною зброєю можна було вважати хіба що кишеньковий ножик Артема. Чим боронитися?

Артем лютував. Найбільше на експансивного юнака впливало загадкове зникнення Варкана. Не хотілося припускати й думки, що Варкан міг просто втекти. Не таким він здавався. Але коли б Варкан не втік, він мусив би щось сказати, якось попередити… Ах, Варкан, Варкан, ти забув навіть про те, що став недавно побратимом юнака!..

— А ви, Дмитре Борисовичу, казали, що побратим — ще більше, ніж брат! — з докором мовив Артем.

Археолог зрозумів, про що думав юнак. Він знизав плечима:

— Я просто не знаю, що сказати…

— А я не вірю, що Варкан злякався і тому зник! — рішуче зауважила Ліда. — Цього не може бути. Він не може зрадити!

— То де ж він?

— Чому він нічого не сказав? — додав Артем.

Живий коридор закінчився. Тепер учені опинились поза межами майдану. Тут вони не були вже гостями Гартака: ось, мабуть, чому віщуни за наказом Дорбатая відтиснули їх сюди, Іван Семенович розумів це. Але що тепер лишалося робити?..

Далеко позаду, десь біля підвищення запалав великий факел. Ще через хвилину кілька факелів запалало ближче. Безнадійно, безнадійно!.. Зброя віщунів виблискує в цьому хиткому полум’ї, віщуни наближаються, наближаються… ось уже знов між ними з’явилися ті двоє з шворками, готові кинутись та в’язати. Артем стиснув кулаки. Голос його задзвенів одчаєм, коли він запитав:

— Що робити? Іване Семеновичу, що робити?..

Він і сам знав, що Іван Семенович безсилий дати якусь пораду. Але так хотілося до когось звернутися, почути бадьоре слово, знайти якийсь вихід!

— Що робити, Іване Семеновичу?..

Діана гавкнула ще раз. Тепер вона стояла біля геолога. Розумна Діана теж ніби ждала наказу. Ось вони, віщуни із шворками! Вони ждуть слушного моменту, вони напоготові!

Загрозливі вигуки пролунали з-за наметів. Почулося кінське тупотіння. Все ближче, ближче, здається, кілька вершників мчало сюди. Ще вигуки, нові голоси. І тупотіння ближчає… Чий це голос? Знайомий, гучний голос…

— Варкан! Варкан! — вигукнув Артем.

Розпихаючи найближчих віщунів своїм вороним конем, Варкан влетів у коло мечів і списів. Він тримав за поводи кількох коней без вершників. За ним примчало ще кілька молодих мисливців із списами в руках. Вони рішуче розштовхували віщунів конями. Безладні вигуки залунали над натовпом. Але в галасі почувся гучний голос Варкана:

— Ратман! Ратман!

Його товариші повторювали:

— Ратман! Ратман!

Незрозуміле слово безупинно лунало в повітрі. Тим часом Варкан виразним жестом показав Дмитрові Борисовичу й Артемові на коней. Перепитувати не було чого. Цілком ясно: Варкан пропонував сідати на коней! А його товариші, звиваючись, мов в’юни, відштовхували віщунів, не давали їм наблизитись до вчених. У безладному гаморі лунало те саме слово:

— Ратман! Ратман!

Дивно, чому тепер натовп мисливців і воїнів знов завмер? Здається, віщуни спиралися на весь натовп; здавалося, що всі, рішуче всі скіфи були проти чужинців. Але ось Варкан з його кількома товаришами явно відбиває чужинців у віщунів — і ніхто з великого натовпу не допомагає віщунам. Що змінилося? Адже Варкан був би безсилий щось зробити, коли б не помітне мовчазне співчуття натовпу, не ця пасивна допомога мисливців, які не втручалися до справи і тим самим допомагали Варканові. Що сталося?

— Ратман! Ратман!

Артем швидко глянув на Івана Семеновича. Той кивнув головою. І юнак вмить опинився на коні. Він кричав:

— Сюди! Лідо, Дмитре Борисовичу! На коней! На коней!

Ближче за всіх до нього був археолог. Артем схопив його рукою за комір і допоміг видряпатись на коня. Тримаючись обома руками за шию коня, Дмитро Борисович напівлежав на ньому. Тепер черга була за Лідою та Іваном Семеновичем.

— Сюди! На коней! — гукнув ще раз Артем.

Його вигук потонув у безладному гомоні. Віщуни опанували себе: адже їх було принаймні вчетверо більше, ніж спільників Варкана. Тепер вони нападали на них. Молоді скіфи захищалися, б’ючи віщунів мечами плазом. Чомусь вони не хотіли по-справжньому вживати зброю. Тим часом віщуни напосідали. Ось чути голос Дорбатая — владний і пронизливий. Коли старий віщун встиг опинитись тут? Він підбадьорював своїх помічників, командував їхнім наступом.