Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Гавкання змовкло. І зараз же злякано загув увесь майданчик. Скіфи відсахнулися в сторони, не встигши навіть вихопити зброю. А між ними, як метеор, пролетів великий білий бульдог. Діана бачила тепер своїх друзів, вона не гавкала більше. Блискавичним стрибком вона промайнула над головами враз скам’янілих віщунів і опинилась біля Артема та Івана Семеновича. Очі її вмить знайшли і інших друзів, вона зразу ж помітила небезпеку, яка загрожувала її хазяям.

Коротко загарчавши, Діана кинулась на віщунів. Вона ніби не помічала піднесеної зброї, вона наїжилась і напосідала на них. І знов повторилася вже знайома товаришам картина. Віщуни злякано відступали перед собакою. Вони не наважувались навіть замахнутися на Діану кинджалами або мечами. Вони відступали, вони перелякано вигукували:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Іван Семенович мовив Артемові:

— Вона перервала мотузку, почувши свист…

Дійсно, на шиї в собаки метлявся уривок шворки, завдовжки сантиметрів десять.

— Чудесна, люба Діано! — гукнула Ліда. — Вона врятує нас.

Іван Семенович мовчки знизав плечима: він був зовсім не певний цього…

Дійсно, радіти було передчасно. Знов почувся владний голос Дорбатая. Видно було, що старий віщун виробив собі певний план дій. Тепер він був підготований до всього, ніщо вже не могло захопити його зненацька. Він вигукнув кілька слів. І внаслідок цього наказу становище знов змінилося. Це був уже знайомий прийом.

Знов довгі списи висунулися з-за віщунів. Скеровані проти Діани, ці списи не давали їй тепер змоги кидатись на скіфів, треба було відступати. Але куди?..

Артем хутко озирнувся. Що це?.. Вони були вже не в колі мечів і списів. За їх спинами відкривався прохід до возів і наметів. Віщуни й мисливці розступилися. Це був своєрідний коридор, з живих стін якого стирчали вістря списів. Намір скіфів був зрозумілий: під загрозою списів учені мусили відступати вздовж цього коридора. Що ждало їх там? Яка нова пастка?

Списи насувалися. Товариші відступали крок за кроком: Ліда з Дмитром Борисовичем, за ними Іван Семенович і Артем. І перед самими вістрями списів, спиняючись на кожному кроці, відступала відважна Діана.

Тим часом зовсім смеркло. Куди віщуни примушують відступати вчених? Адже в темряві боротися з озброєними віщунами буде зовсім неможливо… Знов чути голос Дорбатая: що він говорить, що наказує? Хоч би Варкан переклав, краще вже знати, що чекає на них. Але де ж Варкан?..

Артем збентежено озирнувся. Варкана не було!

— Дмитре Борисовичу, де Варкан?

— Тільки що був тут…

— Ви не бачили, куди він подівся?

— Ні…

Це було зовсім незрозуміло. Коли б Варкана схопили віщуни, то цього не можна було б не помітити. Значить, не те. Що ж тоді? Варкан кинув їх, утік?

— Невже він злякався і втік? — почув Артем нерішуче запитання Ліди.

— Цього не може бути, — відповів він.

— Але де ж він тоді?

Звісно, цього не знав ніхто. Варкан зник непомітно. Ніхто не звернув на це уваги, бо сам Варкан, мабуть, вибрав такий момент, коли ніхто на нього не дивився. Становище робилось зовсім безнадійним. Довгі списи відштовхували товаришів назад і назад, уздовж коридора з озброєних роздратованих скіфів. Суворі бородаті обличчя під металевими й шкіряними шоломами дивилися на вчених вороже. Куди поділися дружні обличчя, дружні погляди, які зустрічали товаришів ще годину-дві тому? Підступна промова старого віщуна, отруєне шепотіння впливових багатіїв зробили своє. Залякані богами, запаморочені віщуном, пригнічені наглою смертю вождя, мисливці й воїни бачили тепер у чужинцях своїх ворогів. Вони, вони, ці чужинці, зневажали скіфські звичаї, вони були причиною того, що суворі боги вбили Сколота, який підпав під їхній вплив! Хіба мудрий Дорбатай не сказав цього? Чужинці — чаклуни, вороги, вони мусять умерти! Мудрий Дорбатай наказав не вбивати їх зразу, але порятунку їм не буде!..

Все це можна було прочитати на кожному обличчі. Неприхована ворожість оточувала вчених, що відступали далі й далі під натиском списів. Опиратись було недоцільно, це відчував кожен. Тільки Діана все ще уривчасто та непримиренно гавкала щоразу, коли до неї наближались вістря списів, примушуючи її відступати. Лише це уривчасте гавкання, та ще голос Дорбатая, що стежив за подіями з підвищення в центрі майдану, порушували тишу, сповнену загрози й небезпеки.

— Тримайтеся разом, товариші! — пролунав голос Івана Семеновича.

— Вони зв’яжуть нас! — збентежено мовила Ліда.