Валерій Шевчук - Початок жаху

— Буває, що супротилежці сходяться і в малженському станові, — сказав мені отець ігумен, — яка тоді колотнеча, бійки, крики і сварки вдома, а коли обоє розійдуться і познаходять собі любих, то в домах тих заколотників та посварників установлюється мир і тиша.

— А коли людина, — спитав я, — зустрічає в світі самих супротилежців? Коли не чинить вона нікому зла, а любові від інших не зазнає, тільки зненависть?

— Ну, тоді нехай подивиться усередину себе, — мовив отець Іларіон Левицький, — бо такі люди зчаста бувають биті гріхом гордині.

Вийшов від отця ігумена зворушений і навіть уражений. На ніч приморозило, повітря було сухе й прозоре, а місяць світив так, що над землею висіли бліді сутінки, а від дерев, будівель, куп дощок та піску відкидалися лахматі, сині тіні. Під ногами в мене хрумтіло прихоплене морозом листя. Мурування було застелене солом’яними коверцями, і солома під місяцем холодно й жовто палала. Ставало мені трохи тужно й самотньо, а в голові зібралося стільки думок, що сумнівався, чи вдасться мені сьогодні заснути. Поблукав би дворищем більше, але в прозорому й сухому повітрі кайдани на моїх ногах дуже вже лунко видзвонювали, отож завернув до своєї келії й помолився щиро Богові. Тоді ліг на ложе і відпустив думки свої — хай собі вільно течуть. Місяць яскраво світив у моє віконце, і від того все в келії ставало примарно. Я думав: із сотниковою пані Дмитрищихою мені все ясно; можливо, вона й справді мій супротилежець і нам в одному поселенні, як двом котам у мішку, не вжитися. Отже, й рішенець тут мав бути простий: попросити отця ігумена удатися за мене із протекцією до єпископа, і той змінить мені місце священнослужіння. Тут нічого неясного й дивного не було. Більше дивного із Іоанном Москівським…

Тоді, коли, керований лихими помислами, які вперше охопили мене з такою силою, рано-вранці я Іоанна Москівського в себе вдома не знайшов, все-таки не повірив, що це мені приснилося чи привиділося, бо я не є людина нетвердого розуму. Правда те, що прокинулося тоді в мені щось жорстке й лихоносне, правда й те, що я таки втратив тяму, правда, що гнав мене відчай та ураза, — тож кинувся в дім і розбудив жінку. Вона злякано сіла на ліжкові.

— Де твій любас? — закричав я.

— Який любас? — ошелешено спитала жінка. — Що ти, чоловіче, мелеш і чи при своєму умі?

— Не роби з мене дурня, — крикнув я. — Той чернець, Москівський. Той, що вчора гостив у нас увечері.

Жінка поблідла й почала хрестити мене, забиваючись у куток ложа.

— Господи, він на умі повередився, Господи! Свят, свят, свят! У нас ніхто вчора не гостив. Що тобі приверзлося, чоловіче?

— Приверзлося? І те, що ти блудодіяла із тим ченцем по-собачому, теж мені приверзлося? Де той пес? — гримів я.

— Отямся, чоловіче! — тонко зойкнула жінка. — Господи, що мені з ним діяти, зовсім чоловік звередився. Чого зневажаєш мене?

І вона заридала, трусячись.

Я заплющився і теж струснувся всім тілом. Ні, тут щось не те, щось зовсім не те. Здається, я й справді не при своєму розумі і на умі повередився. Сів на розкидане ложе, й мене почало всього трусити. Жінка присунулася до мене, обняла і вперше за все наше спільне життя пригорнула до себе. Почала гладити, як дитину, й щось приказувала. Я все ще тремтів.

— Заспокойся, голубчику, — сказала вона ніжно. — Все це тобі привиділося. Богом клянуся: нікого в нас не було і нікого вчора ми не гостили. Принаймні я нічого не пам’ятаю.

Отже, вона була заморочена, подумалося мені. Недаремне вела себе неприродно, говорила речі, які не могла казати при добрій пам’яті, чинила таке, що при своїй соромливості не могла чинити. Я подумав, що все це можна було б перевірити, адже досі я дівства її не позбавляв. І раптом відчув, що в мені починає прокидатися чоловіче єство, — вона терлася об мене грудьми, і це почало мене хвилювати.

— Лягай, — сказав я тихо й пожадливо. — Лягай, здається, в мені прокинувся чоловік.

Не була вражена таким різким переходом, а спокійно й покірно лягла. Я зсунув з її ніг сорочку, але раптом відсахнувся: ноги її були покриті вже засохлою кров’ю. Чоловіча сила моя зникла. Я скрикнув і скочив на рівні.

— Що таке? — спитала вона вражено.

— Подивися на свої ноги, — сказав я і заплакав, відвернувшись.

За спиною стояла глуха тиша. Так, ніби вона вмерла, бо й дихати перестала.

— Михайле, — почув я нарешті її голос. — Ти мене бий чи вбий, але, клянуся Богом, не відаю, що цієї ночі сталося.

Відтоді і почалося в мене дивне життя. Ніч гріха, про яку писав архієпископ чернігівський Іван Максимович, і ніч спокусіння, ніч смертна, недочасна, похмура, не одна ніч, а нескінченні, прийшла до мене й не кінчалася, бо, як тільки смеркало й западала темрява, двері моєї хати відчинялися і на порозі ставав, сяючи жовтими очима, Іоанн Москівський.