Валерій Шевчук - Початок жаху

У суботу рано Гаврило вирішив піти до пана аптекаря, німця Петра Нейугарда, який пустив йому з медіаму кров і дав для пиття медикаментів, а ще й для полоскання горла. Те все він випив і цілий день полоскав горло, але ніякої помочі від того не здобував, тільки сильно почала йому боліти голова, як і того першого разу. І так вона йому боліла, що почались у нього блювоти, і він подумав, що то від медикаментів, які йому дав німець Петро Нейугард, і викинув їх, цілком занедбавши.

В ніч із суботи на неділю він побачив явлення уві сні: прийшов до нього чоловік у білій одежі, сивоволосий і сивобородий, тобто весь білий; він тримав у руці китицю червоних ягід: чи то калини, чи горобини — й подав Гаврилові, кажучи:

— Прийми цю китицю й бережи, а в час відправлення літургії з’їси її.

Вранці він прокинувся, і його товариші по канцелярії переказали, щоб він нікуди не відлучався, бо полковий писар пан Атанасій Шкляревич звелів дожидатися йому пана аптекаря Петра Нейугарда, який мав оглянути його й пустити з-під язика кров. Але Гаврило на той час мав сильний головний біль, аж такий, що розламувалася голова, тож вийшов на повітря, аби подихати, — так сподівався, що той біль мине. Пан аптекар не приходив, а Гаврило гуляв дорогою біля свого мешкання, коли ж побачив чоловіка в чернечій одежі, і цей чоловік ніс у руках китицю ягід калини чи горобини — було це тим дивніше, що діялося у березні, коли ніяких ягід нема, а ще таких свіжих та повних, як він це побачив.

Той чоловік підійшов до Гаврила і сказав:

— Ходи зі мною, Гавриле, до Мгарського монастиря.

Він же, Гаврило, хотів відповісти, що чекає на пана аптекаря Петра Нейугарда, але не міг через німоту свою, тоді чоловік махнув рукою й мовив:

— Уже не дочекаєшся!

Гаврило пішов із ним, і той чернець назвався Іоанном Москівським із Мгарського монастиря і усильно радив йому поклонитися мощам угодника Божого, святителя Атанасія, а перед тим у цьому ж монастирі, у храмі Благовіщення пресвятої Богородиці, на божественній літургії, з’їсти гроно ягідок, які він йому дасть.

І Гаврило прийшов у той монастир і якраз потрапив на святу літургію, з’їв оті ягоди, чомусь вони мали смак і запах свіжої крові, через що Гаврило подумав, що то часточки крові Господньої. А ще він, Гаврило, кілька разів поклонився мощам святого Атанасія і цілував їх, дбало, але подумки просячи розрішення своєму язику. А після святої літургії він, Гаврило, пішов із тим ченцем Іоанном Москівським до його келії і там записав на хартії червоним атраментом усе, що з ним трапилося, щоб залишити той запис у монастирській канцелярії. І, як тільки він це зробив, став відразу говорити, причислює ж це чудові, яке сталося при сприянні Христового спасителя Атанасія і ченця його монастиря, благочестивого інока Іоанна Москівського. Сам же він став послушником.

Отаке розповів мені цей дивний хлопець, і я спитав його, чи часто по тому він зустрічався з Іоанном Москівським.

— Живучи в одній обителі, чи зможу я з ним не зустрічатися часто, — відповів послушник.

— А чи не помічав ти за Москівським іще чогось дивного?

— О, дивного за ним багато, — сказав послушник. — Він такий богомільний, так багато б’є поклонів, як ніхто із братії. А ще він чудово звільняє від головного болю, даючи їсти такі сиві коржики трохи чудного смаку. А ще він допомагає від бісівських з’явлень жіночої плоті і чудово заспокоює розбурханих тими з’явленнями, — сказавши це, Гаврило засоромився.

— Як же він це чинить? — спитав я.

— Приводить до святих мощей і каже молитися, — відповів Гаврило. — А ще дає такий настій із трав, після якого стаєш спокійний.

— А поза монастирем ти теж був такий охлялий та плохий?

— Хіба я охлялий? — скрикнув Гаврило. — Отець Іоанн твердить, що я поміж усіх найсильніший і найгарніший!

Стояв переді мною сірий і прищавий, із запаленими ячменем повіками, і я подумав, що ось вона, ще одна жертва Іоанна Москівського. Ще одна, бо першою жертвою я вважаю себе. А може, цей хлопець і не жертва?

Пішов од того замороченого юнака глибоко замислений. Перше, що я розвіяв у собі: Москівський — не образ мого химерійного, а отже, хворого бачення, і не придумав я його для себе — він існує натурально і, можливо, не тільки супроти мене діє і не одного мене одурманює — таких у цьому світі більше. Постановив із ним не змагатися ніколи, в розмови не вступати, а коли нав’язуватиметься, тікати геть.

Але щось мене стурбувало. Можливо, те, що Гаврило ним захоплювався і вважає за ледве не святого, зовсім не добачаючи його сатанинської суті. Це мене по-своєму заінтригувало. Отож увечері, бувши як звичайно в отця Іларіона, я, оповідаючи про напасництво супроти мене пані сотникової Дмитрищихи, утаїв, на противагу науки святого Дмитра Туптала, отой прихід Іоанна Москівського і не розповів, що діяв він із моєю жінкою, а сказав: