Макс Кидрук - Бот

Розповідаючи, здоровань опановував себе. Його слухали, спрагло ловлячи кожне слово, і в той же час не вірячи почутому. Штаєрман більше не намагався встряти у розмову.

— А звідки тачка? — спитав Ральф, кивком голови вказавши на «Шевроле».

— Джеро взяв у Сан-Педро. Після того як ми… ну… здибалися з Віллом. Їх там штук двадцять, покинутих.

— Тобто, покинутих?

— Перед тим ми заглядали у Сан-Педро. Хотіли розпитати, що і як, може, хтось бачив щось підозріле. Я припускав, що боти цуплять воду в селищі. Більше просто нíде. Тож мені було цікаво, як вони крадуть дорогоцінну рідину з-під носа чилійців, — чоловік перевів подих. — Два чи три дні тому боти були там.

— І що? — затамувавши подих, спитав Тимур.

— У тому то й річ. Нічого. Ніяких селян. Пусто. Сан-Педро обезлюдніло. Ні людей, ні собак, ні худоби. Всі халупи — порожні, машини стоять посеред доріг незамкнуті, з повними баками і з ключами. І в той же час, — Ріно облизав пересохлі губи і несвідомо стишив голос, — я не знайшов жодного трупа.

— Селяни пішли? — невпевнено припустив Ральф. — Вони кудись втекли чи як?

— Вони не пішли, — озвався Штаєрман, — вони зникли.

— Тобто?

— Кейтаро має інформаторів у Антофагасті та Каламі, — стримано пояснив Оскар. — Ми платимо хороші гроші за чутки, що доходять з пустелі. Півтисячі селян не могли звалити з нажитих місць так, щоб про це ніхто не дізнався. Якби вони досягли Антофагасти, ми про це дізналися б. Оскільки нам нічого не повідомляли, значить… селяни зникли.

— Я теж так думаю, — цього разу Ріно не лютував. — Чилійці не пішли. З ними щось зробили.

— Здуріти можна… — потер лоба канадець. — Оце так новина. То їх убили?

Хедхантер, нахилившись до Тимура і Ральфа, проговорив:

— Убили? Можливо. В такому випадку поясніть мені, розумники, як сорок хлопчиків, хай навіть дужих і злих, мов чорти, змогли вколошкати кілька сотень людей?… Окей, таке ще можна уявити. Скажіть тоді, що чотири десятки шмаркачів можуть зробити з сотнями тіл?

У цей момент стрепенулась Лаура:

— Пам’ятаєте: Джеффрі щось казав про людей? Він бачив людей у лігві ботів.

— Що? — Ріно та Джеро сторопіло перезирнулися. — Джефф відшукав їхнє кубло? Чому ви раніше про це не сказали?

Південноафриканцю ніхто не відповів. Здоровань переводив погляд з одного обличчя на інше, але так і не зачепився за чиєсь лице. Чоловіки один за одним опускали голови.

— Що таке? Чому ви мовчите? — Хедхантер відступив, озирнувши натовп. До нього тільки зараз дійшло, що Джеффа та Алондри немає в юрмі. — Американець та його квочка ще не повернулись?

— Вони й не повернуться, Ріно, — потупившись, буркнула Лаура.

— Що ти таке говориш? — Ріно ступив уперед і ледь не збив дівчину з ніг.

Не відсторонюючись, Лаура зняла окуляри, вмить ставши якоюсь беззахисною. Вона короткозоро кліпнула (дівчина ледве діставала найманцю до плеча) і впівголоса сказала:

— Їх убили, — потерла пальцем око і повторила, наче ґевал не розумів, про що йдеться: — Боти вбили їх обох.

Ріно відсахнувся. Рот розкрився, він наче хотів щось сказати, але з губів не злетіло ні звуку. Тільки очі заметались туди-сюди і дихання знову зламалося.

— Джеффрі знайшов лігво невдовзі після того, як ви розділились, — говорила далі психіатр. — Воно в західній частині Долини. Хлопець устиг передати координати. Вони з Алондрою побачили щось дивне. Залягли і стали спостерігати.

— Дивне?

— Так. Людей якихось. Можливо, тих самих селян… І ще щось, про що Джеффрі не встиг розказати. — Лаура напнула окуляри назад. — То була пастка. Українець попереджав, але його не послухали… Ми прослухали всю розправу в прямому ефірі.

— По радіо? — ледве вимовив Ріно.

— Так. Передавач працював до останнього.

Ріно зиркнув на Тимура.

— Проблема набагато серйозніша, — нарешті озвався українець. — Боти навчаються. Вадим Хорт запрограмував їх на самонавчання, і тепер вони можуть програмувати самих себе. Вони пробують, аналізують результати і потім ними користуються. Кожен день, який «малюки» проводять на волі, робить їх небезпечнішими.

Запала могильна мовчанка. Вітру не було. З пустелі не долинало ні звуку. Зрідка, коли хтось переминався з ноги на ногу, хрустів пісок.

Хедхантер побагровів. Темно-сині мішки під очима проступили сильніше. Здавалося, він от-от вибухне. Штаєрман, Кацуро, Лаура і Ральф несвідомо позадкували. Джеро глитнув слину і заморгав підбитим оком. Та раптом… Ріно погамував себе. Фарба збігла з його лиця, а зіниці перестали хворобливо метатися. Нападу гніву не сталося, проте кожен відчув, що найманець щось затамував у собі. Крізь мутні краплини вепрячих очей прозирали пурпурові нутрощі притихлого вулкана, котрий обов’язково розіллється вогнем. Скоро. Ріно нагадував атомну бомбу, що гепнулась посеред міста, але не вибухнула.