Макс Кидрук - Бот

— Цього психа треба взяти під арешт, — лютував Кацуро, спостерігаючи, як спокійно і розмірено Хедхантер копає яму. — Він тільки нашкодить! Він неконтрольований!

Ніхто не зважав на його заклики. Народ поволі розбрідався, дивлячись собі під ноги. Можливо, японець і мав рацію, але після смерті Джеффа й Алондри ніхто, крім Кацуро, Ігоря і, можливо, Кейтаро, не засуджував криваву екзекуцію.

Голови ботів так і лишились на палях.

Двері їдальні роз’їхалися. Крізь прохід, розвалюючись, удерся Ріно. Хедхантер був у майці, все ще спітнілий після копання. Тимур уперше побачив, наскільки нереально великі, просто як повітряні кулі, у чоловіка біцепси. На правому плечі, яке за формою нагадувало футбольний м’яч, красувалось татуювання: носоріг, що несеться вперед, нахиливши голову. На щетині виднілись засохлі краплі крові. Хедхантер підійшов до найближчого столу і кинув на нього купу протигазів. Обвівши всіх присутніх поглядом, категорично проказав:

— Раджу в наступні кілька днів усім мати при собі оце. Завтра я вирушаю в їхнє лігво, де нагодую цих потвор зоманом.

Кацуро смикнув кадиком. Він бачив оберемок своїх ключів, причеплений до лямки на джинсах. Але не ризикнув розкрити рота. Хедхантер, сопучи, посунув до виходу.

І тут Тимур учворив таке, чого від нього ніхто не очікував. Він сам не чекав.

— Хантере, зачекай! — гукнув він навздогін широченній, схожій на кам’яну брилу, спині. Хедхантер спинився і ледь повернув голову. — Я з тобою!

— Ласкаво прошу на борт, аміґо, — не без утіхи прорипів велет.

— Навіть не думай! — схопився Ральф. — Ти не можеш поїхати. Ти потрібен тут! Ти все ще можеш розв’язати цю головоломку! Має ж бути якийсь вихід, — несподівано ліву частину його грудей прохромив біль, блискавкою вистреливши в ліву руку. Аж до ліктя.

Нікого не слухаючи, Тимур підвівся і попрямував до виходу.

— Хтось мусить зупинити цей кошмар, — взявши до рук протигаз, мовив українець. — П’ятеро загинуло, ціле селище зникло бозна-куди, а ви теревените про якісь інвестиції! Скільки люду має сконати, щоб ви усвідомили: програма-антидот не вирішить проблему?

— Він просто не впорався! — єхидно фуркнув Штаєрман. — Наш хвалений український вундеркінд не зумів розв’язати задачу.

Порівнявшись з південноафриканцем, програміст холодно парирував:

— Не конче слід розв’язувати задачу. Іноді достатньо довести, що вона не має розв’язку.

Ріно з Тимуром стояли на горішній терасі житлово-адміністративної будівлі. Оглядали пустелю. Здійнята у повітря дрібна пилюка застилала краєвид сірим прозірчастим покривалом. Сонце здавалось маленьким і зморшкуватим висушеним яблуком.

— Вітер… Чортів вітер, — хрипло проказав Ріно.

— Ага, — кивнув українець. Занедбана чуприна майоріла на вітрі, пасма лізли в очі.

Після обіду Ріно Хедхантер планував вирушити до Долини Смерті і завдати рішучого удару. Сподівався задушити ботів газом. Різкий суховій, що здійнявся зранку і до полудня тільки посилився, поставив хрест на його планах. О 12:00 стовпчик ртуті у термометрі сягнув позначки + 24 °C і завмер. За такої погоди боти могли діяти вільно протягом усього дня.

— Я не хочу туди їхати, — тихо промовив південноафриканець.

Після таких слів його пересмикнуло. А проте короткочасний напад сорому повернув табун його думок до моменту, коли він і Джеро здибали Вільяма, після чого токсичний страх залив шлунок, тлумлячи інші почуття.

— Що будемо робити? — поправляючи розтріпане волосся, Тимур зиркнув на Ріно.

— Очікувати, — пробурмотав велетень, — почекаємо до завтра…

— Сьогодні вночі вони знов когось уб’ють.

— Тобі полегшає, якщо вони порішать ще й нас?

Українець прикусив губу. Він думав, що проблема не тільки в нових смертях, але й у тому, що з кожним днем істоти стають розумнішими. А значить — ще більш небезпечними.

…Всю ніч з 20 на 21 серпня над пустелею, закручуючись і здіймаючи вихори з пилу, схожі на привидів, неслись потоки холодного гірського повітря. На ранок температура впала до +17 °C…

За сніданком у п’ятницю Ріно практично нічого не їв. Кейтаро не з’являвся. За столом також не було Кацуро Такеди і Ємельянова. Решта жували мовчки.