Макс Кидрук - Бот

— Як скажеш, Ріно.

Група почала спускатись з бархана, простуючи до покинутих мотоциклів.

Хедхантер навмисно відправив Джеффрі та Алондру на захід. Інтуїція підказувала, що в тій стороні ботів немає. Західна частина Долини Смерті непридатна для життя. Вдень навіть узимку там не набагато прохолодніше, ніж на сонячній стороні Марса. Крім того, він не вірив, що боти могли оселитись на такій віддалі від людей. Хай які вони швидкі та люті, «малюкам» потрібно виживати в напрочуд агресивному середовищі. Їм необхідна їжа, вода, якийсь одяг, можливо, медикаменти. «Вони мусять бути на сході, десь поряд із Сан-Педро», — міркував Ріно. Та все ж слизька непевність гризла його зсередини.

— Джеффрі… — гукнув він, щойно американець вмостився на «Ямаху».

— Так, Хантере.

Ріно зам’явся.

— Кажи, що хотів, здоровило! — посміхнувся американець.

— Будь обережним, фелла. Нам треба просто їх відшукати.

— Удень вони не нападають, чого боятися? — відмахнувся Джефф, а згодом додав не так упевнено: — Ну, так Кейтаро каже…

— Джеффрі! — підвищив голос ґевал. — Ніякої самодіяльності.

— Слухаюсь, генерале! — хлопчина по-воєнному взяв під козирок і рвонув з місця, підносячи за собою клубні порохняви. Алондра помахала рукою і помчала за ним.

Ріно і Джеро, встромивши руки в кишені, спостерігали, як парочка віддаляється, петляючи між нерівностями пустельного плато.

— Босе, можна я скажу? — буркнув чорношкірий гереро.

— Заткнись! — рикнув на нього Хедхантер. Обоє думали про те саме.

— Але я все-таки скажу, босе: дарма ми їх відпустили. Мені лячно.

Передчуття не обманювало Джеро. На хвильку Джеффрі та Алондра затримались на втрамбованому підвищені, що, звиваючись, тяглось у напрямку норд-норд-вест. Схилились над смартфоном. Стрункі силуети чітко вимальовувалися на тлі вицвілого неба. Визначивши найоптимальніший шлях, парочка рушила далі і швидко зникла з очей.

Жити їм залишилось трохи більше двох годин.

За два кілометри на південь від Сан-Педро Ріно та Джеро вибралися на шосе, що вело навпростець до поселення. Проїхали ще півкілометра, коли Хедхантер звів руку, наказуючи зупинитись.

— Тш-ш-ш… — ґевал приклав палець до губів; гереро заглушив мотор і прислухався. — Чому так тихо?

— Це пустеля, босе, — знизав плечима Джеро. — Тут завжди так.

— До біса пустелю, — нахмурився Ріно, — ми за кілометр від села. Чому нічого не чути? Має ж бути хоч хтось: який-небудь телепень, що преться до Місканті подивитися на дурнуватих фламінго, хто-небудь із місцевих, хто простує на закупи до Калами, абощо.

Джеро без поспіху обвів очима горизонт. Вдалині у сріблястому мареві мріли перші, незграбні й кривобокі, притрушені піском хатки Сан-Педро. Далеко з правого боку пнулись у небо згаслі андійські вулкани. Як не вдивлявся, африканець не відшукав жодного рухомого об’єкта. Пустеля наче задерев’яніла.

— Не знаю.

«Це погане передчуття, — заспокоював себе Ріно. — Джеро має рацію: це Атакама, а не Манхеттен в обідню пору». Попри це, тривога залишилась, а бажання заходити в селище меншало, висковзувало з грудей, неначе вино, що витікає крізь діряве днище з дубової бочки.

Сан-Педро-де-Атакама. На задньому плані — вулкан Ліканкабур

Ріно стояв, нахиливши байк і впершись ногою в асфальт. Джеро не рухався, чекаючи, що вирішить бос. Повернувши голову, Хедхантер побачив, що гереро посміхається.

— Що такого смішного, телепню?!

— Та дивлюсь і думаю: ми з тобою, Ріно, як два ковбої. Рушниці в чохлах, під гепами залізні коні, а попереду — спустошене поселення. Хей-хоу! Два сраних ковбої ХХІ століття!

— Не патякай зайвого, дурбило, — південноафриканець відмахнувся, а потім завів мотоцикл і рушив уперед.

…Вдруге вони зупинились без жодної команди. Завмерли якраз на в’їзді у Сан-Педро. Джеро витяг дробовик із чохла, прикріпленого ззаду до мотоцикла, і гарячково пересмикнув затвор, пославши кулю у патронник.

Присілок складався з сотні безсистемно розташованих хатин з товстими глиняними стінами та маленькими вікнами, що не пускали всередину жар. Де-не-де на вітрі лопотіли розтягнуті на палях простирадла — вони захищали подвір’я від пустельного пилу. Основної вулиці, типової для більшості південноамериканських поселень, у Сан-Педро не було. Вона нібито починалась біля в’їзду, але майже відразу губилась у плетиві стежок і неохайних будівель, що напирали одна на одну.