Макс Кидрук - Бот

Молодий гереро, стискаючи в одній руці розвідний ключ, а в іншій «Ремінгтон», переминався з ноги на ногу. Він не розумів, чому його бос панькається з цією машинерією:

— А чому б нам просто не роздовбати вал помпи чи не розстріляти електродвигун? — Джеро хотів будь-що забратись із Сан-Педро: якнайшвидше і якнайдалі.

— Йолопе, — без злості буркнув Ріно, — ти наче ніколи не блукав пустелями у своїй Намібії. Це одне з двох доступних джерел питної води у радіусі ста кілометрів. Хтозна, раптом воно знадобиться нам ? Ми просто викрутимо вал і заховаємо його.

Джеро, погоджуючись, зітхнув і взявся до роботи. Обхопив ключем один з болтів, що утримував верхній фланець, після чого Хедхантер, поставивши «Ремінгтон» на запобіжник, кілька разів угатив прикладом по ручці ключа. Різьба заіржавіла, і болти піддавалися важко. Іноді Джеро не втримував ключа, і після удару він відлітав аж на вулицю. Чоловіки мучились хвилин двадцять, перш ніж відкрутили верхню кришку.

Зрештою Хедхантер видобув вкритий слизьким нальотом ротор з корпусу насоса.

— Заховаємо його у церкві, — сказав він.

Взявшись за протилежні кінці довжелезного шнека, чоловіки потягли його до центру селища. Дістались до церкви, занесли важенну деталь досередини і вклали попід дальньою стіною. Насамкінець навалили згори ганчір’я, дощок та різного непотребу.

— От і все, — мовив Хедхантер, витираючи руки об джинси, — тепер у втікачів на одну проблему більше. Можемо йти.

Джеро, ледь не підстрибуючи від нетерплячки, вибіг на вулицю.

— Думаєш, боти не здогадаються, як поставити його назад? — спитав він, швидко крокуючи до виходу з селища.

— Я в цьому певен, — гмикнув Ріно. Вони дійшли до останніх будівель. Мотоцикли стояли на місці. — Якби боти знали, як працює помпа, то не дірявили б цистерну. Набрали б води з трубопроводу. Крім того, — хитро примружившись, додав він, — я перестрахувався, — розкривши долоню, Хедхантер показав африканцю болти, які фіксували кришку насоса.

Забравшись на мотоцикл, Джеро нарешті видихнув і заспокоївся. Навкруги стелився безмежний простір, виключаючи будь-яку можливість засідки. Під ним пружинив добротний байк, а з боків більше не нависали похмурі порожні будівлі.

— Ми легко виявимо лігво, — впевнено відзначив чорношкірий гереро. — У Долині починається глибокий пісок. Боти не могли протягти стільки бутлів, не залишивши слідів.

Ріно пропустив зауваження повз вуха. Всівшись на мотоцикл, він не зводив погляду з Сан-Педро. В очах проступало напруження. М’язи на вилицях перекочувались хвилями. Густо-червоний шрам пульсував і звивався, мов живий. Немов черв’як, що, розплющившись, приліпився до обличчя.

Джеро потемнів, усвідомивши, що його патрону щось не до вподоби. Він добре знав той погляд. І страшенно не любив такий вираз очей. Бо він означав проблеми. Для них обох.

— Про що міркуєш, босе? — тихо спитав гереро. — Щось не так?

— Ти бачив хоч один труп?

Джеро задумався.

— Я… хм… ні.

— І я не бачив, фелла, — Ріно сплюнув. — Жодного. Тобі не здається це дивним?

— Це дивно… — дурнувато повторив африканець. — Справді дивно.

— От я і думаю, Джеро, куди вони, в дідька, поділи стільки мертвяків?…

Протягом учорашнього дня Тимур переглянув шість годин відеозаписів і перебрав сотню тисяч рядків програмного коду. Прекрасно розібрався у принципі кодування ботів, але нічого не знайшов. Ральф наче навмисно уникав розмов про зниклий файл «MacrosVH.bcf», твердячи, що віддав Тимуру всі файли з кодами. Призначення функції MacrosCreate надалі лишалося таємницею.

У середу програміст повернувся до записів, що безпосередньо передували втечі. Йому повідомили, що група з чотирьох чоловік під керівництвом Ріно з самого ранку відправилися у пустелю шукати ботів. Тимур розумів, що часу обмаль.

Вкотре проглядаючи епізоди, що повторювалися під час вечірніх трапез, Тимур зосереджувався на деталях. Якоїсь миті йому відкрилась дивна закономірність. Вона проявлялася тоді, коли боти накидались на свого товариша. Двадцять-тридцять ботів налітали на жертву. Попервах саме до них була прикута основна увага. Проте Тимур зауважив, що завжди був один бот, який тримався осторонь. Він не дивився на колотнечу. Він спостерігав. Під час наступних переглядів Тимур вишукував тільки цього бота і виявив, що «малюк» стежить за входами в їдальню. Щойно в приміщення вривались охоронці, цей бот відвертався і опускався за стіл. Скидалося на те, що «малюк» засікає час, коли прибуває охорона.