Макс Кидрук - Бот

Якось Лоренцу знадобилась послідовність даних за тиждень, а не для конкретного дня. Для того, щоб зекономити час, він обірвав розрахунки на третьому дні і заново запустив модель «з середини», просто ввівши в комп’ютер результати з попереднього етапу. Лоренц здивувався, коли виявив, що погода на сьомий день, розрахована безперервним ітераційним процесом, і погода на той же день, визначена шляхом введення проміжних даних, разюче відрізняються. Вчений почав шукати помилку. Спочатку в моделі, потім у розрахунках… І дуже довго нічого не знаходив.

Згодом виявилось, що проміжні результати, які виводились на друк, округлювались до трьох знаків після коми (наприклад, + 14,873 °C), тоді як машина передавала дані на черговий цикл розрахунків з точністю до шести знаків (+ 14,873491 °C). Лоренц не знайшов помилки. Модель була правильною. Розгадка крилась у самій системі. Погода виявилась настільки чутливою до початкових значень, що різниця в кілька тисячних на другий день моделювання давала кардинально різні результати. Якщо сьогодні на вулиці + 14,873 °C, через два дні стоятиме сонячна погода. Якщо ж температура насправді + 14,875 °C, то за тих самих умов через два дні вікна здригатимуться під натиском штормового вітру.

Так почалося вивчення систем, поведінка яких строго детермінована, але для їх опису потрібно було шукати нові методи та підходи.

Нині теорія хаосу використовується для моделювання біологічних систем, котрі є найхаотичнішими з усіх, які тільки можна уявити. Техніки теорії хаосу дозволили вперше змоделювати ріст популяцій залежно від різних чинників, розвиток епідемій, відхилення в серцевій діяльності (аритмії) тощо.

Непримітна фраза «складні системи, що надзвичайно залежать від вихідних умов», що затесалась у означенні, має колосальне значення. У ній — уся суть. Звичайною, ненауковою мовою вона означає просту річ: навіть якщо відомі всі закони та залежності, що визначають поведінку хаотичної системи, через колосальну чутливість до початкових умов неможливо передбачити, як поведе себе система у майбутньому. Ми можемо змінити погоду, можемо примусити атмосферу поводити себе інакше, не так, як до нашого втручання, але ми ніколи не дізнаємось, що ж буде далі. Мінімальне відхилення у початковому стані призведе до того, що, розганяючи хмари, ми викличемо ураган.

Двері зачинилися. Ліфт прискорився і посунув униз. Тимур несподівано зрозумів, що основна частина лабораторії знаходиться під землею. Ральф наче прочитав його думки:

— Нановиробництво вимагає особливих умов: постійний тиск, незмінна температура та вологість, мінімум світла, відсутність будь-яких мікрооб’єктів (пилу, вірусів, бактерій). Саме тому мікробіологічний цех збудований на глибині 27 метрів під землею, — канадець замислився. — Не помилюсь, якщо скажу, що дві третини коштів, витрачених на комплекс, пішли на створення цієї лабораторії.

Стулки дверцят роз’їхалися. Тимур опинився у тьмавому приміщенні з відкидними пластиковими кріслами та кабінками для одягу по боках. Кімната нагадувала роздягалку на футбольному стадіоні. Не вистачало тільки бутсів та розвішаної на вішаках форми. У стіні навпроти дверей ліфта містились овальні двері з механічним замком. Над дверима світився синім напис «MULTILEVELED BUFFER AREA». [55] Багаторівнева буферна зона ( англ .).

Повітря було затхле, як у підводному човні. Стіни місцями полущені. Тимур очікував побачити нашпигований апаратурою цех, а опинився у вогкому льосі.

— Не лякайся, — побачивши, як вирячився хлопець, поспішив сказати Ральф, — це не лабораторія. І прошу вибачення за деякі незручності: щоб зайти у виробниче приміщення, доведеться відбути кілька процедур. Роздягайся.

— Не зрозумів…

— Знімай одяг.

— Увесь?

— Так, увесь.

Подаючи приклад, канадець скинув кросівки, джинси і взявся розстібати ґудзики на сорочці. Слідом за ним нерішуче роздягався Тимур. Коли діло дійшло до спідньої білизни, хлопець зам’явся.

— А труси?

— Теж знімай.

— Блін, це обов’язково?

Замість відповіді Ральф скинув свої труси на підлогу і постав перед українцем у чому мати народила.

— Ласкаво прошу в еру нанотехнологій! — пирхнув Тимур.

Канадець посміхнувся і пошурував до герметичних дверей.

— Гадаю, ти здогадався, — крутячи маховик, заговорив Ральф, — що нам із Джепом вдалося створити живучу модель наноробота, що може мандрувати по організму, забиратися в мозок і з’єднуватися з нейроном. Після того, як рій таких наноагентів утворить синаптичні зв’язки, роботи починають зчіплюватись між собою. Таким чином у мозку формується щось на зразок мікропроцесорних плат, які тонким шаром покривають кору головного мозку. Кейтаро вигадав для цього спеціальний термін — колонія наноагентів. Але я волію називати новоутворення по-простому — мозкові або процесорні плати.