Макс Кидрук - Бот

Канадець перевів подих і продовжив:

— Массіа робив усе правильно. Йому вдалося зблизити мікробіологію та електроніку. На превеликий жаль, професора цікавила тільки академічна кар’єра — статті, конференції, монографії. — Ральф презирливо скривився: — Псування паперу. Массіа навіть не намагався повторити досліди в головах живих людей. Він не вистромляв зад далі лабораторії. Кілька разів я натякав, що дослідження безглузді, якщо не розвивати їх, намагаючись заштовхати чіпи в мозок живого організму. Для початку хоча б мавпи. З мене тільки посміялись… На початку 1984 я захистив дисертацію і залишив групу.

— Ви знайшли спосіб обійти гемато-енцефалічний бар’єр? — здогадався Тимур.

— Так. Саме тому вважаю себе першовідкривачем техно-синапсу. Ідея прийшла сама по собі. Як усе геніальне, вона була простою. Тоді я не усвідомлював, що з нею робити, не розумів, куди рухатись далі, але точно знав, що зможу проштовхнути мікрочип у мозок. Я не поспішав опубліковувати результати, намагаючись знайти галузі їхнього застосування. Як не старався, не міг вигадати жодної актуальної сфери, до якої можна було б застосувати мої знання. Я боявся, що, як тільки опублікую своє відкриття, ці сфери підмітить хтось інший. Тоді я навіки ввійду в історію, але помру в злиднях, у той час як хтось, скориставшись моїми ідеями, наклепає десяток промислових патентів і за п’ять років стане мільярдером.

— Гроші…

— Усе в цьому світі впирається в гроші, хлопче. Тож я просто тягнув час.

— А як ви пробили той бар’єр у мозку?

Ральф відвів очі. Він мовчав майже хвилину, після чого вельми неохоче заговорив:

— Я не пробивав, — відчувалось, що чоловік зважує кожне слово, наче на допиті. — Бар’єр існує в більшості, але не в усіх частинах мозку. Нейрони дна IV шлуночка реагують на токсичні речовини у крові і тому позбавлені бар’єра. Цей шлуночок — ахіллесова п’ята мозку. Я знайшов спосіб, як потрапити саме туди, а потім… — нейрохімік раптом затнувся. — Знаєш, Тимуре, ми відхилились від теми, тобі не обов’язково настільки глибоко…

Тимур відразу розкумекав, що й до чого: Ральф сподівався, що ця чортівня в Атакамі колись дійде до кінця, і він заслужено отримає Нобелівську премію.

— Добре, Ральфе. Я не наполягаю. Що було далі?

— У 1985-му я зустрів Кейтаро.

— І?

— Покинувши групу Массіа, я опинився без засобів для існування. Кейтаро запросив мене в Токійський університет на посаду асистента. Ми швидко зблизились. Відчуваючи, що мені не вистачає досвіду для практичної реалізації техно-синапсу, я розповів усе японцю, — Ральф Доернберг насупився. Погляд став гострим, мов скалки вулканічного скла. — Він тоді займався нанотехнологіями. Молекулярним будівництвом та нанороботами. Пригадую, як загорались очі Кейтаро, коли я викладав йому теорію нейронних імплантів. Після розмови чортів Джеп примусив мене пообіцяти, що не друкуватиму результатів. Тоді усе й почалося. — Канадець відсунувся від стола і доказав: — Допивай каву, я маю дещо показати, перш ніж ми продовжимо.

Вони спустились на перший поверх. У глибині третього інженерного корпусу було глухе приміщення без вікон, лише з одними дверима. Чоловіки зайшли всередину.

Нутрощі того бункера скидались на демонстраційну ятку з виставкового центру. Під стінами розташувалися плоскі екрани. Поміж них виднілись акваріуми, заповнені світло-синьою рідиною. Де-не-де стояли стенди зі схемами та формулами. Посередині кімнати витикалася квадратна прибудова, приблизно 2×2 м в плані, з розсувними дверима з металу. Кинувши погляд на табло з круглими кнопками ліворуч від дверей, Тимур здогадався, що то ліфт. Правда, так і не зрозумівши, для чого проектувати ліфт у двоповерховому приміщенні.

Канадець натиснув вимикач біля входу. Екрани ожили.

— Це у нас щось на зразок демонстраційно-музейного залу. Перш ніж спускатися в лабораторію мікробіології, ти повинен дещо побачити.

Ральф підвів Тимура до одного з акваріумів. Попервах хлопець не розрізняв нічого. Перед ним був паралелепіпед зі скла, заповнений прозорим синюватим розчином. Усередині — нічого. Внизу, на спеціальному виступі, блимав рідкокристалічний дисплей з крихітною клавіатурою. На дисплеї безсистемно змінювались три колонки цифр.

Аж раптом програмісту здалося, що рідина в акваріумі нуртує. Наче хтось перемішує її невидимою ложкою. Він схилився і запримітив ще дещо. Відблиски. Тимур напружив очі, присунувся ближче, ледь не торкаючись носом скла, і несподівано усвідомив, що дивиться на рухливу хмару іскристих блискіток, настільки крихітних, що на віддалі 30 сантиметрів їх неможливо роздивитися. Вони нагадували багатотисячну зграю чорних граків, що гасають у призахідних променях над містом, якщо дивитися на них з відстані кількох кілометрів. Або величезний косяк риб, що кидаються в різні боки, тікаючи від акули. Тільки в мініатюрі. Хмара мікроскопічних іскор то росла, то меншала, випускала «щупальці», закручувалась химерними вузлами і пульсувала. Вона шарахкалася по акваріуму, час від часу прилипаючи до однієї зі стінок. Іноді щезала взагалі, лишаючи після себе завихрення на воді.