Макс Кидрук - Бот

Ральф закрокував далі, діловито і не без гордості демонструючи наноцех. Він скидався на батька, який підкреслено байдуже розповідає сусідам про успіхи сина, глибоко в душі аж захлинаючись від щастя.

— Тепер найцікавіша частина.

Тимур перехилився через перила з дивним відчуттям, наче він знаходиться у кінозалі на прем’єрі якогось фантастичного блокбастера. Після сумбурного нагромадження насосів та компресорів, перед очима постали акуратні ряди сферичних колб на металевих опорах. По землі зміїлись різнокольорові ізольовані труби. Попри погане освітлення Тимур розгледів, що над сферами бовваніють клуби холодних випарів.

— Тобі цікаво, як проходить збирання?

— Звісно…

— Процес починається з підтягування матеріалів. Для цього є крихітні носії. Їх «звати» C 14H 8O 2. Це молекули антрахіоніну — речовини, що використовується при виготовленні барвників. Винахід не наш. Кейтаро скористався розробками Людвіга Бартелса з Каліфорнійського університету. Бартелс спершу примусив молекули «крокувати» по рівній мідній поверхні, а згодом навчив їх підчіплювати молекули двоокису вуглецю (CO 2) і носити їх за собою. Кейтаро оптимізував технологію. Наші носильники вміють доставляти до місця зборки чистий атомарний вуглець, водень, іони OH ¯і залізо. — Ральф випростав руку: — Бачиш кулі? Їх є сорок дві — шість рядів по сім камер. Кожна відповідає окремому етапу будівництва наноробота. Молекули антрахіоніну зносять у конкретний бак строго визначену кількість «будівельних» молекул, після чого інші молекули — асемблери — збирають їх докупи, — погляд канадця на мить затуманився. — Ми із Джепом провели шість місяців під землею, працюючи по вісімнадцять годин на добу, поки запустили збірну лінію. Бували моменти, коли мені починало здаватися, що сонця й світла не існує… Ти мене слухаєш?

— Так, — у дійсності в голові Тимура аж шкварчало від купи почутих за останні дві години термінів. З кожною хвилиною йому все важче вдавалося сконцентруватись.

— Що він собою являє, цей ваш асемблер?

— Наноасемблер — це молекулярний механізм, який, по суті, є шматком синтетичної ДНК і може рухатись згідно з інструкціями. У нього є «ручки» та «ніжки», котрими він чіпляється за інші молекули. Цей крихітний будівничий забирає сировинну молекулу від носильника і, дряпаючись по готовій конструкції, ставить її, наче цеглину, на потрібне місце.

Чоловіки наблизились до плоского демонстраційного екрана. Точного такого самого, як і в наземній частині корпусу «EN-3». Ральф увімкнув монітор.

— Виробництво постійно вдосконалюється. Гобліну вприскували нанороботів III покоління. Мозкові процесори ботів сформовані з наноагентів покоління V+ та VI. Зараз продукуються значно більш просунуті — покоління «сім-плюс».

На екрані з’явилась модель наноробота. Внизу висвітлилась шкала масштабу і підпис «Nanorobot NB-7½G|V31.1.4.128 with a lipid bio-shield». [60] Наноробот NB-7½G|V31.1.4.128 з ліпідним біощитом ( англ .). Остання генерація відрізнялась від побаченої нагорі. Тіло агента було меншим, «щупальця» — тоншими, зате довшими. Деякі відростки зникали за межами дисплея під час обертання моделі. Крім того, на екрані навколо наноробота крутились безформні блідо-жовті кружальця, часто ховаючи його від поглядів.

— Що це за кавалки плавають довкола? — поцікавився програміст.

— «Одяг» агента. Його захисний костюм. Готовий наноробот запихають у ліпідну [61] Ліпіди — сполуки біологічної природи — жирні кислоти, а також їхні похідні. Ліпіди виконують багато біологічних функцій, зокрема: енергетична (при окисненні 1 г жиру виділяється 9 ккал енергії, що майже вдвічі більше, ніж при окисненні 1 г білків чи вуглеводнів), функція теплоізоляції (жир — хороший теплоізолятор), регуляторна функція (вітаміни A, D, E, а також усі гормони та стероїди є ліпідами) та багато інших. капсулу. На екрані він обкладений видозміненими ліпідами, котрі імітують поверхню живих клітин. Завдяки цьому нанороботам вдається довше залишатись непомітними для антитіл імунної системи. Тепер агенти можуть «плавати» по організму три з половиною години перед тим, як імунна система розкусить цей трюк і грохне їх. Таким чином практично всі нанороботи, навіть ті, які «заблукали» по дорозі, добираються до цілі. У мозок потрапляє 98 % ін’єктованих. Раніше втрати становили 40–50 %, — Ральф зробив паузу і поважно додав: — Антитіла, щоб ти знав, ще більші падла ніж гемато-енцефалічний бар’єр.