— Продовжуй.
— Я почав розказувати, коротко і, певна річ, без прив’язок до імен про те, що у нас діється. Розмову записували, я знаю. А потім той мудак спитав, чи я розумію, що розмовляю нешифрованим каналом зв’язку і чим це мені загрожує. Я, звісно, відповів, що так. Я ж не мав іншої можливості додзвонитися! Потому ще секунд двадцять намагався втовкмачити йому, що без втручання спецвійськ ми тут довго не протягнемо, коли той гівнюк, певно, отримавши інструкцію від когось, хто стоїть вище, перебив мене і сказав, щоб я більше не дзвонив, — Алан ковтнув чаю і плямкнув. — Я спробував, але жоден з номерів тепер не відповідає.
— І що? — спитав Тимур.
— Штати умивають руки. Не просто відмовляються допомогти, а відхрещуються від нас. Ми тепер самі по собі.
Тимур нахмурився, дивуючись, якого дідька Ґрінлон витягнув їх з ліжок. Наче було щось дивне у тому, як вчинив Пентагон.
— Я не розумію, а ти очікував, що досить тільки свиснути і сюди примчить кавалерія, як у ваших старих довбаних вестернах?
— Я нічого не очікував, — образився інженер. — Усе зайшло надто далеко, проблема не вирішиться сама собою. Ми не зможемо впоратися самі.
— Ну, в нас немає вибору… — Хлопець підвівся. — Я йду спати.
«Теж мені, — думав Тимур, крокуючи до спального крила, — знайшов проблему. Нас похерили. І що? Бідолашка Ґрінлон зневірився в американському уряді? Яке нещастя! Ще б сльозу пустив… — Хлопець скреготнув зубами, знаючи, що пересидів сонливість і навряд чи скоро засне. — Всі уряди однакові, Алане. Пожив би ти в Україні. У нас там силовики всю країну «факають» по три рази на день. Ото прозрів би…»
Тимур помилявся. Він недооцінив Сполучені Штати. «Кавалерія» таки готувалась до виступу. Щоправда, у трохи іншому амплуа.
П’ятниця, 28 серпня, 01:15 (UTC -5)
Пентагон
Арлінґтон, Вірджинія, США
Двоє військових у темно-синій уніформі крокували тьмяними коридорами. Такої пори в будівлі Пентагону працювало лиш чергове освітлення. Їхні обличчя виглядали стурбованими і дещо розгубленими. Обом перевалило за п’ятдесят, обоє мали прекрасні лискучі залисини на головах. Очі одного з них були червоними й підпухлими через завчасно перерваний сон. Другий, схоже, взагалі не лягав. Чоловіки поспішали до зали нарад.
— Я тобі казав, що ця трахана задумка до добра не доведе, — пророкотів той, що із заспаними очима. — Казала мені мама: ніколи не зв’язуйся з япошками!
— Перестань! — огризнувся другий.
— Ти хоч уявляєш, що буде, коли хто-небудь із них уціліє і розбовкає про все пресі?
— Але ми не можемо просто так прибрати їх усіх!
— Можемо.
— Ні, не можемо! Навіть якщо Президент і міністр Ґарнетт дадуть хід операції, як ти пропонуєш це зробити? Закинути морських піхотинців? Мушу тебе розчарувати, підвести авіаносець водотоннажністю сто тисяч тонн до берега Чилі так, щоб цього ніхто не помітив, неможливо. У нас немає авіаносців-невидимок!
— Плювати! Хай краще дзявкають про недружні дії і вторгнення, аніж подробиці проекту «NGF» стануть відомі на весь світ.
— Не забувай, дослідницький центр знаходиться більш ніж за дві сотні кілометрів від узбережжя. Як висаджувати спецназ? Ти ж не думаєш, що у чилійців немає засобів ППО. [90] ППО — протиповітряна оборона.
— Нерозв’язних проблем не буває, Кевіне, бувають неприємні рішення.
Так перемовлялись між собою Джеймс Форрестол, заступник міністра оборони США з амуніції, технологій та логістики, [91] Under Secretary of Defense for Acquisition, Technology, and Logistics ( амер. ).
та генерал ВПС [92] ВПС — військово-повітряні сили.
Кевін Чілтон, що очолював стратегічне командування (USSTRATCOM). Форрестол захищав силовий варіант вирішення проблеми.
Діставшись потрібного кабінету, Джеймс без стуку відчинив двері:
— Пане міністре, генерали, доброї ночі!
Присутні невпопад відповіли на привітання.
— Ми не спізнилися?
— Ні. Я саме готувався почати. Сідайте.
У величезному кабінеті без вікон зібралось майже два десятки вищих офіцерів США. Вздовж довгого, трохи старомодного стола на високих шкіряних кріслах сиділи начальник Південного командування (USSOUTHCOM) генерал ВПС Дуглас Фрейзер, командувач спеціальних операцій (USSOCOM) адмірал ВМС Ерик Олсон, начальник військово-морських операцій адмірал Гаррі Роуґхед, командувач Тихоокеанського флоту США (USPACFLT) адмірал Патрік Уолш, замначальника штабу ВПС генерал Каррол Чандлер, командир бойового авіаційного командування генерал Вільям Фрейзер, командувач ВПС Тихоокеанського району генерал Гаррі Норт та інші. Окремою групою з правого боку стола розташувалися представники Глобального ударного командування [93] Air Force Global Strike Command ( амер .) — головне командування у складі ВПС США, створене у січні 2009.
ВПС на чолі з діючим командиром генерал-лейтенантом Френком Клотцом.
Читать дальше