Дмитро Бузько - Кришталевий край

Вже мерхнули зорі й край неба світлішав, як гості сідали в свій поїзд. У саму останню хвилину, коли кондуктор уже дав машиністові сигнал, начальник станції, розшукавши Грубера, передав йому телеграму:

«Приїхала, не застала дома. Чекаю сьогодні. Маргарита».

Грубер зблід і показав телеграму Валі. Та прочитала й запитливо глянула на свого товариша. Грубер відповів на її погляд:

— Звичайно, це не змінює мого рішення, але дуже ускладнює справу.

Валя зітхнула.

Поїзд мчав крізь пітьму весняної ночі.

Гретхен плакала. Плакала рясними сльозами, як скривджена дитина. Її золоте волосся розпустилося й було мокре, бо вона витирала очі його шовковими пасмами.

— Ти все забув, усе… — докоряла вона крізь сльози. — Я тебе так кохала, я готова була віддати за тебе своє життя…

Блідий, знервований Грубер то ходив з кутка в куток свого кабінету, то зупинявся коло вікна й дивився, як надворі плюскотів дощ.

Що він міг відповісти на докори Гретхен?

— Ти забув, як я тобі допомагала втекти з лікарні, як я доглядала тебе, хворого, в тітки. Я врятувала тобі життя, а ти тепер забув мене. Чому? — захлиналася сльозами дівчина.

Грубер тільки ходив і ходив. Дві години, як він приїхав. Дві години, як триває ця тяжка сцена, після того, як він сказав своїй нареченій, що вже не кохає її, і просив звільнити його від даного слова. Довго він пояснював приголомшеній Маргариті, чому він перестав кохати її. Казав, що, власне, й не було в нього кохання, а так — звичай: усі там — для Грубера це «там» було, як по той бік світу, — мають собі дівчину й потім одружуються з нею. Ну й він так. А тепер він зрозумів, що це не кохання.

Гретхен цього не сприймала й не розуміла. Ну й що ж? Ну й добре, що всі отак, — мають дівчину і потім одружуються. А як же інакше? І марно Грубер пояснював, що треба з цією дівчиною мати спільну справу, спільні думки, спільну боротьбу… Які дурниці! Це до нього причепилися більшовицькі ідеї. Яка в дівчини може бути спільна з ним справа? До одруження в неї одна-єдина справа — берегти своє дівоцтво, свою честь. Після одруження в неї дві справи — кухня й діти. І жодна з цих справ не може бути спільною з чоловіком…

І, виклавши цю непохитну філософію, Маргарита знову почала рясними сльозами зрошувати своє горе…

Нарешті вона втомилася від плачу, вгамувалася й замислилась.

— Може, ти тут у когось закохався? — запитала вона, сама не ймучи віри цьому: хіба ж міг її наречений, все ж — європеєць, культурна людина, покохати одну з цих страшних більшовичок?

Сам Грубер Маргариті про Валю нічого не казав. Навіщо? Це його особиста справа, й давати відчит Маргариті, тепер йому чужій, він зовсім не збирався. Та коли Маргарита спитала про це, він критися й казати неправду не хотів.

— Так, — відказав він твердо. — Тут є одна дівчина-інженер. Більше — вона геніальна винахідниця. Ми разом працюємо. І ми кохаємо одне одного.

— Що?! — вихопилося в Маргарити. Здивування, гнів, розпач — усе було в цьому вигуку.

Про Валю її не попередили нові приятелі. Вони самі не вірили, що між Валею й Грубером щось більше за співробітництво, і не хотіли нервувати Маргариту, щоб вона не зробила необачних кроків.

Тепер одразу змінилося обличчя Гретхен. В її синіх очах заблищала сталь ненависті. Її рожеві вуста стиснула рішучість. Як самиця, готова була вона зубами й пазурами боронити своє, боронити власне, власного коханця від зазіхань на нього іншої жінки.

— Ось воно як! — гостро вимовила Маргарита.

Від дальшого виявлення своїх почуттів вона стрималася. Згадала інструкції своїх друзів. Згадала й про те, що замість двогодинних сліз та докорів вона мала переговорити з Грубером про справу. Його запрошує до Європи найбільший концерн хімічної промисловості. Але перед тим він має зробити деякі послуги концернові, розставивши на нових радянських скляних заводах, тепер доступних йому, Груберові, уповноважених концерном людей. Це потрібно для контролю. Це потрібно Європі, всьому людству для безпеки. Ніхто не може бути певний, що більшовики не обернуть геніальний і цінний винахід на руйнування цивілізованих, або, як вони кажуть, буржуазних держав. Треба заради культури, заради людяності про це заздалегідь дізнатися.

Такі були інструкції, що їх згадала Маргарита. Їй доручили про все це поговорити з Грубером. Були певні, що він ніколи не перекаже це більшовикам, навіть якби відмовився такі пропозиції прийняти. Він людина чесна, культурна, і він не піде виказувати культурних людей. Ну, а якби він спробував це зробити, тоді… Маргариті не сказали, що було б тоді. Їй сказали, що коли Грубер відмовиться, то треба його вхопити й силоміць одвезти за кордон. Сказали, що таємність такої подорожі забезпечена. Аби його тут схопити. Це не легко. Бо тут його бережуть. А вже як схоплять — він миттю опиниться за кордоном. А там зуміють його переконати.