Дмитро Бузько - Кришталевий край

Все рухається. Все змінюється…

«Усе тече, все змінюється», згадує Валя прадавні слова великого грецького філософа Геракліта, прозваного Темним, бо його сучасники ніяк не могли зрозуміти глибин його філософії.

Через низьку техніку люди тоді наївно сприймали світ і життя. Вони вважали життя саме таким, яким воно здається. Вони бачили, що всі речі, як їх не чіпати, перебувають у спокої. Тільки вода тече. А Геракліт Темний каже — все тече…

Думки Валі з прадавньої давнини вертаються до відпальної печі, до ліра, куди з конвейєра від машини потрапляють пляшки і лишаються в ньому від чотирьох з половиною до шести годин.

За цей час довгий шлях роблять пляшки. Метрів з двадцять вони проходять, бо піч має форму тунелю. Поволеньки посуваються вони від краю до краю. Спочатку їх розжарюють. Температуру доводять аж до 515–520 градусів. А потім пляшка поволі холоне. З ліра вона виходить ще гаряча, але її вже можна брати руками, бо температура її тільки 45 градусів.

Надивившись вдосталь, як сортують пляшки й тут же кладуть їх у вагони, Валя вернулася до машинного цеху. Дівчина хотіла подивитися на інші машини, — пресувальні, обробні, складну машину для електричних ламп, ще кращі і досконаліші, ніж та, роботу якої вона щойно спостерігала. Дівчині радісно було думати, що незабаром вона буде інженером, одним з керівників цих чудових, розумних машин. Які вони могутні, які складні, немов живі стальні істоти, і всі вони слухатимуться її, як тепер слухаються он того механіка. І яке гарне життя настає. Ще ж недавно — Валя не тільки від батька знає, а й сама пам'ятає це, — ще ж зовсім недавно не було в нас цих машин. А тепер — що й казати…

Звичною, добре знаною стежкою бігли думки дівчини. Думки відпочинку — легкі й безжурні мрії. Їй можна помріяти. Про широке майбутнє, про світлі перспективи… Ці мрії дають силу, бадьорість. Ці мрії, як крила. Наше життя. Наша друга п'ятирічка, наше будівництво… Наше, наше!.. Голова Валі гордо підводиться, певнішою стає її хода. Дівчина вже вийшла з заводу. Вона йде робітничим селищем. День погожий, хороший, ясний, зимовий день. У срібному вбранні дерева парку. В чистому повітрі лунають дзвінкі голоси з ковзанки. Через шлях — праворуч —' сяють на сонці великі вікна нових робітничих будинків… «Наші будинки», гордо думає Валя і з особливим захопленням милується блискучими шибками. Вона знає — це найкраще скло. От якби виготовити таке скло, щоб з нього робити не тільки вікна, а й цілі стіни, цілі скляні споруди! Світлі, скляні, кришталеві будинки, кришталеві міста і села…

Валя бачить здаля ніби знайому постать чоловіка, який стоїть на стежці через колію залізниці й пильно на щось дивиться. Валя придивляється і впізнає, хто це. Безперечно, він. Та чого ж він стоїть стовпом? Може, забув, куди йти, й не може спитати, бо ніхто не знає німецької мови.

І Валя поспішає на допомогу, ловлячи в голові за хвости потрібні слова чужої мови, що вперто розлітаються, як налякані котом горобці.

— Добрий ден, товаришу! — каже вона, трохи запнувшись, чоловіковій. — Чого ви тут стоїте? Може, не знаєте, куди йти?

Чоловік обертається на голос дівчини. В нього обличчя, як у людини, яку одірвали від думок. Аж ось його освітлює привітна посмішка. Він пригадав Валю. Ще позавчора, в день його приїзду на завод, старший інженер познайомив його з цією дівчиною, сказавши:

— Це наш молодий спеціаліст і ентузіастка в справі вивчення іноземних мов. Вона вам допоможе ознайомитися з нашим виробництвом.

Але в ту мить до них підійшов один інженер, що теж знав німецьку мову, і старший інженер передав йому іноземного фахівця.

Валя тільки зітхнула. Що зробиш? Вона ще не інженер. А їй так хотілося поговорити з іноземцем, докладно розпитати його про успіхи техніки за кордоном, показати наші успіхи. Ходити по заводу з ним і показувати — оце наше все, наше…

— Ні! Дякую. Я знаю, куди йти, товаришко, — відказав Валі іноземець, трохи запнувшись на «товаришко» — не звик ще до слова, — просто дивлюся на ці будинки. Вони так відрізняються від інших. Вони, видно, не ваші. Я їх упізнаю. Такі будинки я бачив у Фландрії.

Валя дивиться на будинки і спалахує від сорому за цю стару частину робітничого селища.

— Так, так, — похапливо каже вона, — ці будинки збудували ще бельгійці. Ми таких не будуємо. Наші — світлі й просторі. Подумати тільки: в цих бельгійських будинках усередині зовсім темні кімнати, мало вікон.