Дмитро Бузько - Кришталевий край

Валя посміхнулася, придивляючись до машини. Хитра механіка. Мов жива вона, мов цілий гурт істот, метких, вправних стальних робітників, що переплелися жмутом, виставивши тут і там свої пальці, руки, груди з повітрям у легенях чи губи, щоб дути, чи то в пляшку, роздуваючи її, чи то на пляшку або форму, охолоджуючи її, то знову всім стальним жмутом кидаючись навколо свого центра на нову позицію.

Тяжка робота цих одностайних стальних істоток. Ач як важко дихають, як набрали вщерть повітря у свої стальні легені-компресори! Аж тремтять від напруги і всім жмутом важко здригаються, коли спиняються з розгону.

Валя дивиться на складну й мудру роботу машин — роботу цього хитро переплетеного жмута стальних мускулів, кісток і легенів — і думає про тих кілька десятків робітників, що їх замінює одна така невеличка машина. Яка ж то пекельна була в них робота! Вічно в поті, страждаючи від пекельного жару скловарної печі. Вічна небезпека обпектися — покалічитися від розтопленого скла. Людські легені, що мають єдине призначення — рівномірним диханням підтримувати рівне горіння в організмі, постійно оновлювати кров, сприяти обміну речовин, перетворювалися на міхи, на знаряддя виробництва.

Від свого батька, старого склодува, а тепер майстра-скловара, Валя чула про те, як тяжко було видувати пляшки. Вічна згага. Ковтаєш безперервно воду. Чи то від неї, чи від надмірного напруження легень, що порушують усю внутрішню механіку тіла, хворіє шлунок. Туберкульоз, емфізема, тобто переродження легенів, шлункові хвороби — вічне лихо склодувів…

«Так треба ж вивчати ці машини, щоб знати їх, щоб удосконалити, щоб винайти ще кращі, простіші», каже собі Валя і, знайшовши затишний куточок, розкриває «Склотехніку».

Вже кілька годин Валя студіює машину. Годі. Все одно за один раз не засвоїти. В голові вже туман. І двигтіння та стукіт машин сприймається, як крізь вату. Валя переходить до відпальної печі — до ліра. Гарні пляшки, що вискочили з машини, ще не придатні до використання. Вони легко луснуть, бо в склі під час виробництва утворилося нерівне, неоднакове напруження частинок. Треба пляшки знову розпекти, а потім поволі, протягом кількох годин охолоджувати. Тоді кожна частинка зручно розташується поруч із своєю сусідкою.

Валя добре розуміє той процес, що відбувається у відпалювальній печі. Вона знає характер частинок скла, як і всяких частинок матерії. Жар, тепло надає їм жвавості. Вони починають дуже тремтіти. Вони завжди вібрують, як струна, що дає звук. Бо ж нема покою в світі. Все рухається… І цей невидимий для людського ока рух тим дужчий, чим більший жар. Якщо раптом охолодити предмет, то частинки, з яких він утворений, не встигають розташуватися. Вони лишаються там, де почалося слабкіше вібрування, і може статися, що невідома відстань між частинками більша за ту, на якій діє сила взаємного притяжіння частинок. Тоді предмет ураз тріскається. Якщо ж взаємне притяжіння через надто велику відстань дуже слабке і воно легко порушується, то предмет тріскається від найлегшого поштовху.

Валя згадує, як колись їй важко було зрозуміти цю механіку частинок матерії — молекул і атомів у молекулі. Вислухавши пояснення вчителя, Валя довго собі морочила голову: що то за частинки, які відстані між ними? От візьмемо стіл. Учитель казав, що його дошки, як і взагалі все, — молекули і відстані між тими молекулами… Валя ніяк не розуміла. Де ті відстані, як видно, що дошка собі суцільна, та й годі? На перерві Валя, тоді піонерка, сказала про це піонервожатому. Той їй пояснив справу дуже просто. У темному кутку коридора він запалив сірник, погасив його й тоді став швидко крутити сірникову паличку, що ще жевріла.

— Що ти бачиш? — питав він Валю.

— Бачу вогненне коло, — відказала дівчина, не розуміючи, до чого цей давно відомий і простий фокус.

— Отак воно і з тими моекулами та атомами й відстанями між ними, — пояснював вожатий. — Один жевріючий сірник тобі здався вогненним колом. Бо він швидко рухається, швидше, ніж в оці зникає враження від його перебування в різних точках, так само з молекулами та атомами в них. Здаються нам речі суцільними й непорушними, а насправді це рух мільярдів дрібнесеньких точок.

І тоді Валя уявила собі будову матерії, і радісно їй стало від того, що нічого нема навкруги нерухомого. Все рухається, все живе своєрідним життям. Більш-менш повільний рух ми сприймаємо як спокій. Але це не спокій. І в камені, що лежить при дорозі, відбувається віковічна вібрація — рух молекул. У воді ця вібрація швидша. Ще швидша в парі…