Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту

Тисячі думок мелькали в голові Галі, одна фантастичніша за другу; проте всі ці думки були нездійсненними. Сховатися, причаїтися в тунелі не було де; рятуватися без кінця, тікаючи, дівчина також не могла, в неї вже підломлювалися ноги від утоми, вона прискорено дихала широко відкритим ротом. Уже кілька разів Галя спинялася і відпочивала, притулившись до стіни. І кожного разу вона з жахом помічала, що відстань, яка відділяла її від потвори, зменшувалася: хрипле сопіння тварини стало гучнішим. Галя кидалася знову бігти, але сил залишалося дедалі менше й менше. Автоматична гвинтівка в її руці помітно поважчала, її вже тяжко було нести. Але хіба ж можна було кинути її, єдиний захист? Звісно, ні. І, стискаючи гвинтівку, дівчина бігла далі, вже нерівними кроками, раз у раз спотикаючись.

Сяючі камінці пробігали повз неї назад, то зливаючись у довгі світлі смужки, коли Галя, напружуючи останні сили, прискорювала біг, то блимаючи нерухомими світляками, коли вона, знеможена, ледве пересувала ноги. Тунель весь час робив повороти, — можливо, тільки це й рятувало дівчину, бо ці круті повороти затримували тварину, яка переслідувала її. І зненацька тунель цілком несподівано обірвався.

З усього розгону Галя вбігла до великої печери, яка відкрилася перед нею за останнім поворотом. Ця печера була розташована нижче тунелю і спочатку здалася Галі глибоким проваллям. Тут панувало таке ж саме тьмяне освітлення, так само розливалося од стін блакитнувате сяйво. Що ближче до середини печери, то важче було щось роздивитися. А в центрі печери було, здавалося, вже й цілком темно. І все ж таки широко розкриті очі дівчини розрізняли там якийсь рух. Немов у центрі печери хтось ворушився, вовтузився… ні, навіть не один хтось, кілька невеличких темних тварин.

А ззаду, чи не за тим останнім поворотом тунелю, вже чути було те ж саме хрипке сопіння: потвора поспішала до печери…

Міркувати не було часу. Галя побігла ліворуч, уздовж стіни печери. Крупне каміння і купи пухкого, наче щойно скопаного грунту заважали їй. Бігти було вже неможливо, ноги майже по коліно вгрузали в цей пухкий грунт. Із зусиллям роблячи кожен крок, Галя посувалася далі й далі, вона пригиналася і намагалася ховатися за камінням і купами грунту. Важливо встигнути якнайдалі відійти від виходу з тунелю! Ось велика плеската скеля. За нею можна добре вкритися, якщо спритно примоститися на землі. Сюди, сюди!

І щойно Галя встигла втиснутися в пухкий вологий грунт за плескатою скелею, як гучне ревіння пролунало під склепінням печери: потвора, яка переслідувала її, вилізла з тунелю. А у відповідь на її гучне ревіння пролунало тонке гавкаюче скавчання невеличких тварин, що вовтузилися в центрі печери.

Галя відчувала, що їй бракує дихання, що серце стугонить конвульсійними поштовхами, кожен з яких голосно віддається в її вухах. Але все це — тільки від швидкої біганини, від утоми. Незабаром неприємні явища зникнуть. Зате думки Дівчини пропливали тепер значно спокійніше, вона хвилювалася менше.

Обережно, щоб не виказати себе, Галя визирнула з-за скелі: вона ж мусила знати, що робиться в печері. Як це не Дивно, проте зараз Галя почувала себе певніше, вона поступово опановувала себе. І гвинтівка здавалася їй надійним помічником, з яким не варт було, соромно було б розгублюватися. Адже тридцять патронів в її магазині що-небудь таки важили!

Потвора добралася тепер до середини печери і чимсь зайнялася там. Чим саме — Галя розгледіти не могла: синій туман закривав від її погляду центр печери. Хоча чому вона називає це туманом? Не те, не те! Так тільки здається, бо блакитнувате сяйво не поширюється далеко від стін і склепіння печери, її середина занурена в темряву — і можна хіба що здогадуватися про те, що діється там. Ось ворушиться щось величезне — це сама потвора. І біля неї вовтузяться якісь невеличкі тварини, їх кілька. Це вони скавчать і видають пронизливі гавкаючі звуки, метушаться біля потвори.

«Я потрапила до лігва цієї тварини, — остаточно вирішила Галя. — А маленькі — її дитинчата. Ну й матінку вони обрали собі, нівроку, надзвичайно симпатичну!»

Поступово становище прояснювалося. Величезна тварина, мабуть, і підозри не мала про існування Галі. Вона просто поспішала до своїх малят тим самим підземним ходом, яким попереду неї бігла Галя. І тепер вона так само не помічала її присутності у печері. Але що все це обіцяло Галі? Нічого гарного… В неї лишалася одна надія на порятунок — дочекатися, доки гігантська тварина засне чи знову вирушить на поверхню Венери. Якщо вона засне, можна буде спробувати обережно вибратися з печери в тунель, щоб піти звідси. Так, проте коли ж ця тварина засне? Та чи й засне взагалі? І як Галя зможе довідатися про це?