Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту

А якщо розібратися, то все стає зрозумілим. Щоб полетіти прямо на Венеру за таким коротким маршрутом, — потрібна була б швидкість не 11,5 кілометра на секунду, як у нас, коли ми весь час наче пливемо вздовж течії земної орбіти, лише поступово відходячи від неї, а значно більша — 31,8 кілометра на секунду. І скільки б довелося витратити палива у ракетних двигунах для того, щоб розігнати астроплан до такої швидкості! Я не хочу підраховувати, але скажу тільки, що навіть при потужності атоміту, при швидкості витікання газів 12 кілометрів на секунду, — таку ракету не можна було б збудувати. Ось чому для нас вибрано довгий напівеліпсичний маршрут: на ньому астроплан не мусить погашати величезну швидкість руху Землі по її орбіті навколо Сонця і дуже економить паливо.

Ну хоча наш маршрут і довгуватий, проте астроплан справно лине до Венери, пожираючи велетенські астрономічні відстані і неухильно наближаючи нас до мети. І ми з Ван Луном по черзі стежимо за виглядом Венери у телескопі. Микола Петрович нагадав нам ще раз:

— Темна частина Венери ще важливіша для спостережень, ніж освітлена. Прошу не забувати про це.

Ми, звичайно, не забуваємо, але досі не помітили на тій темній частині нічого цікавого. Вона вся цілком однакова, якогось невиразного попелястого кольору. Рівна сіра поверхня — і більше нічого. На яскравій частиш Венери, на освітленому Сонцем серпі, я справді помітила неясний рух. Здавалося, що там пливли якісь ледве помітні тіні. Ми з професором Ван Луном думаємо, що це пересуваються великі скупчення хмар в атмосфері Венери. Микола Петрович теж на хвилинку задумався — і погодився з нами. Але крім цього — протягом всієї першої доби ми не помітили нічогісінько.

Після вечері, повернувшись до телескопа і замінивши Ван Луна, я знову припала до окуляра, намагаючись роздивитися найменші подробиці. І майже тієї ж хвилини я скрикнула від несподіванки: та, може, мені це мариться? Ні, не мариться, не здається. Це — факт!

На верхньому ріжку серпа Венери виникло ніжне блакитнувате сяйво. Немов тендітна прозора квітка з найтоншими світлими пелюстками розкрилася на самому кінчикові яскравого ріжка. Чи, можливо, це було щось подібне до китички з тонкого шовку. Вона гойдалась, вона тремтіла на чорному тлі небозводу, вигиналася вниз, але кожного разу відхилялась назад, немов боялася торкнутися попелястої поверхні темної частини Венери. Як причарована, спостерігала я це дивне видовище… Ще кілька секунд, — і все зникло, немов і не було цього ніжного примарного сяйва. Воно зникло так само несподівано, як і з’явилося.

Я хотіла було бігти до Миколи Петровича, щоб розповісти йому про загадкове явище, але згадала, як він попереджав, що під час чергування від телескопа відходити ні в якому разі не можна, коли немає заміни.

— Ви стоїте на науковій вахті, — говорив він, — і кожна секунда спостереження може несподівано виявитися найціннішою!

Який він був правий! Як хороше, що я згадала про його попередження!

Минуло не більше півхвилини — і в мене знову перехопило подих від хвилювання. Внизу, праворуч, біля самого краю темної попелястої поверхні Венери, з боку, полярно протилежного тому, де нещодавно виникло і зникло перше сяйво, щось почало світитися. Спочатку я побачила, як під сірим попелом зажевріла тьмяна червонувата цятка, як то буває у згаслому вогнищі, коли під попелом лишаються жевріючі вуглинки. Потім на сірій поверхні ясно позначилася світла червона плямка. Вона світилася зсередини, наче просвічувала крізь попіл. Потому плямка зробилася яскравішою і розширилась, посередині її спалахнув зовсім яскравий червоний вогник. І після цього пляма вже не яскравішала далі. Лишаючись все такою самою, вона наче переливалася хвилями, по ній пробігали темні тіні і світлі відблиски, як буває це у заграві від пожежі.

Не відриваючись від окуляра, я закричала:

— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Ідіть сюди!

— Що трапилось? — почула я біля себе його стурбований голос.

— Дивіться!

Микола Петрович кілька хвилин уважно вдивлявся, поправляючи наводку окуляра. Я помітила, як нервово стискували його пальці бронзове кільце окуляра.

— Що це, Миколо Петровичу?

Біля нас уже стояли зацікавлені Ван Лун і Сокіл. Микола Петрович з ваганням знизав плечима:

— Не знаю, що й думати… Досі ніхто нічого подібного на Венері не спостерігав. Схоже, ніби на поверхні планети відбувається вибух вулкана — і ми бачимо його відблиски крізь густу атмосферу Венери, крізь хмари. Це єдине, що я можу припустити. Спробуємо перевірити. Вадиме, включіть панорамний радіолокатор!