Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту

Я зазирнула якось в телескоп Сокола, коли він відійшов для записів. Яка прекрасна, дивна і велична картина відкрилася переді мною в окулярі телескопа!

Та хіба ж це те спокійне, м’яке і лагідне сонечко, до якого ми звикли на Землі? Нічого схожого! Величезний бурхливий вогняний диск. Він безперервно кипить, він викидає з себе весь час високі фонтани сліпучого різноколірного полум’я. Ці фонтани злітають угору, розсипаються, гігантськими барвистими квітами з примхливими широкими пелюстками — і падають назад у вогняне море. На зміну їм вибухають нові й нові стовпи полум’я, як химерні вогняні дерева, які вкривають бурхливу поверхню могутнього світила дивовижними, аж неймовірними візерунками. А ось виривається велетенський вихор розпечених парів, він крутиться і звивається, розриває на шмаття золоту поверхню Сонця. Темна пляма неправильної форми надовго лишається на блискучому колі, і щось клекоче в ній, щось шалено кипить усередині цієї плями, немов хоче видертися з глибокої прірви. Але не варт і пробувати розібрати і розглянути те, що робиться там, усередині, в глибині сонячної плями, яка повільно затягається хвилями вогняного моря…

Вадим Сергійович показав мені навіть сонячну корону. Виявляється, ми можемо спостерігати це явище коли завгодно, і зовсім не треба чекати, як на Землі, рідкісного повного сонячного — затемнення. Вірніше, ми можемо першої-ліпшої хвилини самі зробити таке повне сонячне затемнення.

Сокіл вирізав кружок цупкого паперу і закріпив його на дротинці, закривши цим кружком сонячний диск. І правда, сталося на вигляд майже справжнє сонячне затемнення! В обидва боки від чорного диска на майже такому ж чорному небозводі простяглися дивовижно красиві сріблясті широкі смуги. Вони були ніжні-ніжні, м’якого перлистого кольору; біля диска вони здавалися густішими, а далі поступово бліднули, немов танули на чорному небозводі. А навколо цих смуг яскраво горіли великі спокійні зірки!

— І зовсім не треба поспішати з спостереженнями, як на Землі, — сказав Вадим Сергійович. — Там сонячну корону можна роздивлятися тільки хвилину-дві, доки Місяць не почне відкривати сонячний диск. А ми можемо спостерігати корону цілими добами і тижнями, скільки завгодно, доки будемо закривати диск Сонця екраном з паперу. І все це тому, що нам не заважає земна атмосфера, яка розсіює світло! Ну, Галю, можете зробити серію фотографій сонячної корони. Це дуже цінно для вивчення хромосфери Сонця. Я думаю навіть ось що. Коли б нам не пощастило нічого знайти на Венері…

— Та хіба таке може бути? — перебила я його.

— Ні, я певний, що ми відшукаємо на Венері ультразолото. Але навіть якщо припустити, що ми не знайшли б його, то й тоді наших спостережень у міжпланетному просторі, фотографій і матеріалів кінозйомок досить було б для того, щоб цілком виправдати подорож. От побачите, як зустрінуть усе це на Землі, коли ми повернемося.

«Коли ми повернемося…» Про це, мені здається, думати ще надто рано. Перед нами ще стільки праці! Ну от, я знову відхилилась від теми: і завжди так бувало зі мною, навіть коли я ще писала класні твори. Недисциплінованість це, чи що?

Дуже цікаво дивитися в телескоп Сокола і милуватися Сонцем. Але, слово честі, і в другому телескопі, біля якого чергуємо ми з Ван Луном, видовище не менш красиве. Правда, тут немає величезних і страшних вогняних бур, у нас все значно спокійніше, просто-таки дуже мирне. От я спробую описати те, що ми спостерігаємо вже другу добу (до речі, в мене є час, я зараз відпочиваю, а чергує біля телескопа Ван Лун).

В окулярі телескопа відкривається велике коло, ніби затягнуте найчорнішим оксамитом. Коло спокійне і нерухоме. Якісь далекі-далекі іскорки горять в його глибині. І тільки коли уважно придивишся, бачиш, що цей чорний оксамит розстилається кудись страшно глибоко і далеко, сягає навіть за блискучі іскорки. Але це тільки якщо придивитися. А на перший погляд — коло в окулярі немов зовсім близько. Чорний оксамит здається розісланий прямо перед телескопом.

І на його непроникливій поверхні, як блискучий дорогоцінний камінь, нерухомо й спокійно лежить Венера. її ніяк не можна назвати за земною звичкою ні вечірньою, ні ранковою зіркою. Це — величезне небесне світило, яке ми зараз бачимо, на жаль, не цілком, а тільки у фазі. Тому воно має вигляд серпа з великими довгими ріжками, повернутими у бік, протилежний Сонцю. Ні, я написала невірно: ми бачимо Венеру цілком, але яскраво освітлений на ній тільки цей серп, що охоплює її зліва. Поміж краями серпа — темний диск, оточений ореолом, який слабо світиться. Цей ореол — атмосфера Венери.