Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту

Наче у відповідь її думкам пролунав знову голос Риндіна:

— Ван Лун, як ви могли забути про резервний скафандр? Його давно вже слід було перенести до каюти.

У Галі відлягло від серця: значить, усе гаразд.

— Шкодую дуже, Миколо Петровичу, — відповів Ван Лун. — Дуже-дуже шкодую. Це лише моя провина.

Галя, вагаючись, подивилася на Сокола. Помітивши це, він спитав:

— Що, знову якесь нерозв’язне питання, Галю?

— Так, — сказала вона, — не розумію однієї речі.

— Якої?

— Ось, внутрішнє приміщення астроплана немовби герметично відділене від тих коридорів, які проходять між зовнішньою і внутрішньою стінами астроплана, правда?

— Правда.

— А метеорит пробив тільки зовнішню стіну?

— Ну і що ж?

— Значить, крізь отвір у цій зовнішній стіні могло вийти тільки те повітря, яке було в коридорах… А з внутрішніх приміщень воно не мусило вийти. Втім, повітря весь час виходило, і свистіло… Як же це так?

— А от погляньте сюди, Галю, — відповів Сокіл, вказуючи в куток каюти.

Там, у кількох сантиметрах від підлоги, косим зигзагом зміїлася тріщина. Вона була досить великою, над нею навіть луснула м’яка тканина, що вкривала стіну в цьому місці.

— Від міцного удару метеорита тріснула стіна каюти, — пояснив Сокіл враженій Галині. — Крізь цю тріщину і виходило у відсіки повітря. Воно й свистіло, як ви помітили. Але все обійшлося благополучно, тепер ми з Ваном заваримо і цю тріщину. А ви, Галиночко, в свою чергу, зашиєте і тканину після того, щоб усе було красиво… А ось і Микола Петрович!

Двері навігаторської рубки відчинилися. На порозі стояв Риндін. Обличчя його було похмурим. Жестом він показав: зняти скафандри!

Це було виконано одразу. Мандрівники зняли шоломи і з насолодою, на повні груди вдихнули свіже, холодне повітря. У каюті було холодно, мабуть, усього градусів з десять вище нуля: опалення, ввімкнене Ван Луном водночас з апаратом повітропостачання, не встигло ще підняти температуру до норми.

— Щось трапилося, Миколо Петровичу? — стривожено запитав Сокіл.

Голос Риндіна звучав дуже спокійно, так підкреслено спокійно, як звучить голос відважної людини під час очевидної небезпеки. Академік пощипував вуса.

— Метеорит трохи змінив наш курс, — сказав він.

Три пари очей занепокоєно дивилися на нього. Риндін, усе так само пощипуючи вуса, говорив далі:

— Ви цікавилися, Вадиме, чому не спрацювали наші радіолокаційні установки? Це дуже просто. Вони промацують простір попереду і дещо з боків, щоб в разі появи в їх полі зору метеоритів, негайно автоматично змінити курс астроплана і уникнути зіткнення. Так воно й було весь час. А цього разу радіолокаційні установки не могли помітити метеорит, бо він летів не назустріч нам, а ззаду, наздоганяв нас. І наздогнав. Швидкість нашу він майже не змінив: його маса замала для цього, та і його власна швидкість, хоча й дуже велика, все ж була в значній мірі погашена тим, що ми віддалялися від нього. Але курс він все ж таки дещо змінив, цей міжпланетний снаряд… Земні пости керування вже відзначили неприємну пригоду, запитували мене. Я розповів те, що знав і що міг виснувати. На Землі вже вирахували наше відхилення і зараз почнуть виправляти курс. Але це може спричинитися до затримки… можливо, доведеться знову включати наші двигуни. А поки що ми летимо вбік, трохи ухиляючись в глибину Сонячної системи.

— Але ж це означає… — нерішуче сказав Сокіл.

— Нічого ще не означає, — відрубав Риндін. — Якщо б не існувало земних постів керування, нам було б значно важче. А зараз… Ван Лун, ходімо до карт. Ми мусимо самі точно встановити відхилення і допомогти Землі виправити наш курс. Дорога кожна секунда!..

…Чому я вирішила вести щоденник? Не знаю й сама. Може, вплинуло зауваження Миколи Петровича. Вчора, відірвавшись від своїх обчислень і протираючи запалені, почервонілі повіки, він сказав мені:

— А шкода, що ніхто на астроплані не веде свого особистого щоденника. Звичайно, особливих пригод у нас не дуже багато, якщо не зважати на головне — удар метеорита, з наслідками якого ми ніяк не справимося. Так, пригод у нас ще менше, ніж у звичайного корабля, який пливе десь у Атлантичному чи Тихому океані, ані бур, ані штормів… І все ж таки непогано було б потім, у майбутньому, повернувшись додому, на Землю, почитати такий щоденник. Одне діло — офіціальний службовий журнал з його записами, і зовсім інше — записи особисті, від душі, з індивідуальними враженнями. Як ви гадаєте, Галю?