Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту

— Втім, крапку ми все ж таки поставили, так, Галю? — промовив Ван Лун. — Як вважаєте?

Так, Галя бачила жахливі наслідки дії атомітної гранати. Там, де щойно височіла грізна панцирна голова потвори, — тепер були безформні скалки грубезного панцира, розворочене м’ясо, якась перемішана каша. Потвора перестала бути небезпечною.

— Ніколи не думала, що атомітна граната така міцна, — чесно призналася Галя. — Наче снаряд!

— Так, сила є, — незворушно погодився Ван Лун. — Вважаю, тепер треба повертатися додому, до товаришів. Вони дуже турбуються, майте на увазі. Нічого не знають про вас. Втім, тепер і про мене теж. А як вам перебратися до мене? Дуже далеко ви забігли від тунелю… Ага. Ось так, заждіть трохи.

Він зручніше влаштувався на своєму виступі скелі і зняв моток капронового канатика, перекинутий через плече. Досвідченим поглядом Ван Лун змірив відстань, яка відділяла його від дівчини, і спритним, вмілим кидком жбурнув моток в її бік. Розгортаючись у повітрі, моток пролетів над нерухомою твариною до Галі.

— Ловіть!

Проте ловити не довелося. Рештка мотка м’яко впала на плескату скелю перед Галею — і їй лишалося тільки простягнути руку, щоб узяти канатик. Тонкий канатик з’єднував тепер її з Ван Луном, який тримав у руці другий кінець.

— Дуже добре, — задоволено промовив мандрівник, побачивши, як Галя взяла кінець канатика. — Тепер обв’яжіть себе як поясом. Треба міцним вузлом. Вмієте?

— Ще б пак! — радісно відгукнулася дівчина, зав’язуючи канатик потрійним вузлом.

— Дуже добре, — повторив Ван Лун. — А як ті, інші тварини, вони небезпечні? Дуже багато верещать. Це дитинчата?

— Так, товаришу Ван. Мені здається, вони не можуть пошкодити. Схожі на ведмежат, тільки крупніші. А що мені тепер робити?

— Іти сюди. Тримайтеся за канатик.

Ван Лун хутко перебирав руками, підтягаючи до себе канатиком Галю, яка широкими кроками майже бігла до нього, балансуючи руками; в одній з них вона тримала свою гвинтівку. На ходу дівчина спитала:

— Товаришу Ван, чи помітили ви, як відповідають нам, коли ми говоримо, оці дивні камінці? Тільки щось скажеш, вони одразу світяться. Та ви подивіться самі. От виключіть на хвилину прожектор і побачите.

— Спочатку відзначу, що ви в порядку. Дуже добре йдете. Значить, нічого не пошкодили, правда?

— Так, так, товаришу Ван, зі мною все гаразд!

— Тоді можна говорити також і про камінці. Як ви сказали, вони відповідають на розмову? Втім, інтересно…

Він виключив прожектор. Печеру наповнювала блакитнувата півтемрява.

— Дивіться, — голосно сказала Галя, заздалегідь насолоджуючись ефектом, який мусив викликати її вигук.

І дійсно, вкраплені в стіни камінці слухняно відповіли їй яскравим блакитнуватим сяйвом, яке переливалося неспокійними хвилями.

— Дуже-дуже інтересно, — озвався Ван Лун, оглядаючись по сторонах. — І кожного разу так? Мені не було видно через світло прожектора, мабуть?

Кожна його фраза викликала нові й нові хвилі блакитного світла, що починалися біля нього і котилися далі, в глиб печери, і завмирали там.

— Так, красиво, — підтвердив Ван Лун. — Втім, зараз мало часу розважатися. Ідіть мерщій, Галю, треба повертатись.

Ближче до середини печери шлях Галі став труднішим. їй перетинали дорогу купи вогкого грунту і велике каміння, між якими дівчина пробиралася вже значно повільніше. А далі на її шляху копирсалися схожі на ведмежат кошлаті тварини. Мабуть, вони також помітили наближення Галі Рижко, бо злякано заверещали і почали задкувати від неї. Дівчина замахнулась на них гвинтівкою — і дитинчата потвори слухняно поповзли вбік. Вони не визначалися такою войовничістю, як їх мати.

— Гаразд, женіть їх, — схвалив Ван Лун, який зірко стежив згори за рухами Галі. — А от далі вам буде складніше, зауважу.

Між дівчиною і високою скелею, на якій чекав її Ван Лун, лежало величезне тіло тварини. У світлі прожекторного проміння, що освітлювало Галі дорогу, було видно, що життя ще не покинуло це потворне тіло. Воно все ще час від часу здригалося і повільно ворушило вцілілими лапами. Галя розгублено зупинилася, не знаючи, як бути далі. Проте голос Ван Луна твердо сказав:

— На обходи немає часу, Галю. Прямо по тілу підіймайтеся. Воно не пошкодить. Звичайно, треба подалі від лап. Щоб випадково не зачепили. Буду підтримувати вас. Сміливіше!

Справді, іншого виходу не лишалося, обходити було б надто далеко. Тіло тварини являло собою зараз немовби крутий схил високої скелі. Не вагаючись, зібравши всю рішучість, дівчина стрибнула на тіло потвори. їй здалося, що воно здригнулося під її ногами. Проте Ван Лун вже енергійно підтягував Галю до себе, допомагаючи їй підійматися по кошлатому тілу. Ноги її сковзалися і плуталися в густій шерсті, що покривала тварину. Але Галя йшла, зціпивши зуби і думаючи тільки про одне — щоб не ухилитися вбік і не опинитися в небезпечній близькості від величезних і широких лап, які все ще ворушилися.