Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту

— Дивись сюди, будь ласка, — бурмотів він, тримаючи голову тварини на прицілі. — Чекаю на тебе отут. Підходь поближче, прошу. Дуже прошу!

Легким рухом корпуса він скерував проміння нагрудного прожектора прямо в очі тварині. Вона шалено заревіла і, остаточно забувши про Галю, рвонулася на проміння, що дратувало її. Проте рухатися потвора могла тільки повільно, їй заважали поранені лани. Втупивши в яскраве проміння дурні очі, тварина повзла на нього, тягнучи по землі важкий, неповороткий тулуб.

— Правильно, сюди, — ніби заохочував її Ван Лун. — Галю, вважаю, вам не треба більше боятися. Можете підвестися, якщо хочете. Як почуваєте себе? — він говорив таким спокійним тоном, ніби ніякої небезпеки взагалі не існувало, ніби не до нього наближалася розлючена тварина. І його напружений стан видавала хіба що особлива уповільненість, розміреність мови. Здавалося, Ван Лун старанно підбирав кожне слово і надто вже чітко вимовляв його.

Галя підвела голову. Вона побачила яскравий, гострий, наче ніж, промінь прожектора, що прорізав морок печери. Цей сліпучий промінь з’єднував темну постать людини в скафандрі на високому виступі скелі і гігантське страховище, яке з ревінням плазувало до неї.

— Чому не відповідаєте, Галю? — як і раніше, спокійно й розмірено продовжував Ван Лун. — Як почуваєте себе, питаю? Надто довго мовчали? Побоююся, розучилися говорити, так?

Слово честі, це було надзвичайно! Галя з захопленням дивилася на темний силует на скелі: до Ван Луна підповзає ця страшна потвора, вона ось зараз кинеться на нього, — а він ще жартує!

— Все в порядку, товаришу Ван, — обізвалася дівчина якомога веселіше, найбадьорішим тоном, на який тільки вона була здатна. їй страшенно хотілося й самій говорити так безтурботно, як звертався до неї Ван Лун. — Трошки втомилася. Надто вже приставала до мене ця тварина.

— Втім, нічого. Ми зараз поставимо на ній крапку.

— Тільки ви обережніше, товаришу Ван! Вона може зненацька кинутися. І потім вона панцирна. Кулі її не беруть, адже я багато стріляла.

— Це яка куля, думаю… Дуже повільно повзеш ти!

Останні слова Ван Луна стосувалися, зрозуміло, тварини, яка доповзла до стіни і наче в нерішучості спинилася. Де ворог? Виступ скелі закрив від неї постать людини в скафандрі. Вуса потвори вперто шукали в повітрі противника, обмацували стіну, підніжжя скелі. Мабуть, тварина чула, що ворог десь нагорі. Вона з силою шкрябала стіну, вириваючи з неї велике каміння і відкидаючи його вбік. Страховисько збиралося підвестися на задні лапи і лізти вгору.

— Е ні, так незручно, — процідив Ван Лун, з поля зору якого також зникла голова тварини. Він пересунувся ближче до краю виступу. — Отак, вважаю, буде краще. — 3 цими словами він звів гвинтівку і, майже не прицілюючись, натиснув на курок. Знову пролунав сухий постріл, що відгукнувся луною в печері. Проте значно гучніше, ніж луна, струсонув повітря короткий вибух: це розірвалася в тілі тварини куля.

Її було б досить для того, щоб покласти на місці першого-ліпшого крупного звіра на Землі. Але потвори Венери були влаштовані по-іншому. Заревівши від болю, величезна тварина кинулася вгору, чіпляючись лапами і щелепами за виступ скелі і дряпаючись туди, звідки стріляв Ван Лун. Шалене ревіння наповнило печеру, часом воно переходило в пронизливе виття — і тоді було чути, як унизу, всередині печери несамовито верещали перелякані дитинчата.

Галя зблідла. А що, коли потвора встигне кинутися на Ван Луна?.. Але тут-таки вона побачила, як Ван Лун спокійно відклав убік гвинтівку, зняв з пояса одну з атомітних гранат, повернув на ній запобіжник і замахнувся.

— Галю, сховайтеся, кидаю! — почула дівчина його застережливий голос.

Рука мисливця майнула в повітрі. І тієї ж миті він зник за виступом скелі. А граната, мов невразливий маленький камінець, полетіла вниз. Галя припала до скелі.

Великий сірий клуб диму, прорізаний гострими язиками сліпучого полум’я, виник над головою тварини. Люте ревіння раптом потонуло в оглушливому гуркоті вибуху. Зверху, з склепіння печери, посипалися камені, збиті повітряною хвилею, яка відчутно штовхнула і Галю.

За кілька секунд голова Ван Луна показалася над виступом скелі. Він уважно дивився вниз.

Гігантський тулуб його ворога важко осів на грунт під скелею. Широкі лапи судорожно сіпалися. Два довгі відростки на кінцях тулуба розсувалися і знову сходилися, наче леза величезних ножиць. Ось тулуб завмер — і лише час від часу уздовж нього пробігали конвульсії, які трохи підіймали то одну, то іншу частину панцира. Хмари сірого диму розходилися широкими клубами під склепінням печери. Вони розпливалися в повітрі і осідали на стіни й грунт.