Іван Єфремов - Алмазна труба

— Вже й набридло! — засміявся Султанов, обв’язуючи згорнену в тюк палатку. — Тільки подумайте, який вже місяць! Ввечері все розв’язати, розкласти, вранці зібрати і знову зв’язати. І так кожний день!..

Шість днів під безперервним дрібним дощем ішов караван на північний схід. Сліди людини, зимових кочовищ евенків зникли, ні одного порубаного дерева не зустрічалось маленькій партії. Вершина Хорпічекану ховалася в гущавині дрібного ялинника. Озирнувшись назад перед тим, як увійти в зарості, Чурилін побачив позаду майже весь шлях останніх двох днів. У повітрі, що прояснилося на кілька годин, дрижали вологі випаровування, надаючи широкому просторові болота примарний вигляд.

Чурилін і його товариші насторожились: болото пересікали два великих лосі. Вони йшли спокійно, не помічаючи людей. Високі ноги тварин рухалися неквапливо, але розмашистий крок легко й швидко ніс масивні тіла по багнистій, просякнутій водою товщі моху. Передній лось, закинув назад величезні роги, підняв голову і з якимсь презирливим виглядом оглянув покірливі йому простори боліт. Тварини сховались за нерівну сіру гребінку сухих модрин.

— Досадно дивитись, — сказав Султанов. — На отаких довгих ногах ніяке болото не страшне. За день по двісті кілометрів можна пройти! — він з жалем подивився на свої ноги у важких чоботях.

Чурилін розсміявся, а провідник розплився в посмішці, хоч і не зрозумів, про що йшла мова.

— М’ясо, однак, тут буде! — весело сказав евенк.

Почуття тривоги не залишало Чуриліна. Часу на працю, власне, вже не було. Вони рухалися вперед за рахунок часу, необхідного на повернення. І все-таки маленький загін все глибше забирався у віддалені від великих річок безлюдні болота.

Центр Амнунначі цілком відповідав назві, яку дали йому евенки: це була зовсім безлісна рівнина, покрита купинястою сухою травою, на сіро-жовтій поверхні якої вирізнялися темні плями мохових полян. Рівнина поступово знижувалась, охоплена на горизонті ледве помітною щіткою низького лісу. Тільки ліворуч горизонт закривався чорніючою рівною пеленою: там місцевість, напевне, мала більш крутий спад, і вдалині виступали далекі гори. Через годину небо затягнулося рівною свинцевою смугою, знову замрячив дощ. Величезний простір труднопрохідних боліт, в яких загубилися чотири мандрівники, давив і пригнічував, вселяючи думки про нестаток людських сил. Як би не хотілося людині вибратися звідси, але тільки тижні, тільки місяці одноманітного шляху та. безмірне терпіння могли звільнити її з цього полону. І не випадково Султанов позаздрив лосям: найсильніша людина, найбільш звичні ноги зможуть зробити за день по м’якому моховому покриву, хлюпаючій грязюці, по траві, що чіпляється, і багульнику не більше тридцяти тисяч кроків. І якщо їх потрібно півмільйона, щоб вийти з цих боліт, кричіть, бийтеся в тузі, кличте, кого хочете, — ніщо вам не допоможе. Півмільйона кроків, і з них жодного невірного. Інакше, потрапивши між купини, коріння, в щілини кам’яних глиб розсипів, трісне крихка кістка. Тоді — загибель.

Караван повернув під прямим кутом ліворуч, до далекої долини Мойєро. За сіткою дощу нічого не було видно, цілими днями йшли тільки по компасу. Чурилін і Султанов майже не розмовляли, робітник з евенком теж мовчали. Вночі жалісно дзвеніли калатала коней, голодні коні товклися недалеко від палатки. Іноді лунав хрипкий короткий рев лося: настав час осінніх боїв між самцями…

На повороті щойно прокладеної стежки Чурилін побачив караван, що зупинився. Коні збилися докупи.

— Максиме Михайловичу, йдіть швидше! Воронок напоровся! — крикнув Петро з розпачем у голосі.

Чурилін підійшов. Молодий вороний кінь був уже звільнений від в’юка і сідла і стояв осторонь. По шкірі його пробігала крупна дрож, задні ноги підгиналися.

— Провалився відразу обома ногами, і на пеньок черевом, — похмуро пояснив Султанов.

Кров широким струменем збігала по лівій задній нозі Воронка. Кінь похитнувся і поспішно ліг.

— Що робити, Арсенію Павловичу? — оглянувши рану, спитав Чурилін.

— Що ж тут зробиш? — Султанов відвернувся і пішов убік. — Тільки я не можу…

Жалість до тварини боляче кольнула Чуриліна. Але караван стояв, і Чурилін, трохи побліднувши, взяв берданку і клацнув затвором. Ствол став повільно підніматись до вуха Воронка. Петро, що було застиг в болісній нерухомості, зірвався з місця і вчепився в берданку. Сльози текли по його щоках.