Іван Єфремов - Алмазна труба

Комарі майже зникли, зате мошка, наче передчуваючи близьку загибель, шаленіла, збиваючись у мерехтливі рудувато-сірі хмари.

Маленький караван Чуриліна вже давно йде через великі болота Хортчекану; в серці тайги панує задушна нерухомість. Вітер, що відганяє настирливу погань, — тут рідкий і бажаний гість. На ходу мошка ще не страшна — вона хмарою в’ється позад подорожніх. Але тільки зупинишся, щоб оглянути породу, записати спостереження чи підняти коня, що впав, як сила-силенна мошки вмить обгортає тебе, липне до спітнілого обличчя, лізе в очі, ніздрі, вуха, за комір. Мошка забирається й під одежу, роз’їдає шкіру під поясом, на згинах колін та кісточках, доводить до сліз нервових і нетерпеливих людей. Тому мошка є своєрідний «прискорювач», що обумовлює збільшений темп праці на випадкових зупинках і зводить до мінімуму всякі затримки. І лише під час довгого відпочинку, коли розкладені димокури чи поставлена палатка, настає можливість не кваплячись оглянутися на пройдений шлях.

Чвакали копита коней, порипували ремені і кільця в’юків на сідлах. Величезне болото ховалось попереду в зеленуватому серпанку випаровування. Стовбури сухих скривлених модрин височіли над рідкими і чахлими ялинами. Зосереджена мовчанка, в якій рухався загін, іноді переривалась незлою лайкою на адресу того чи іншого коня. Між іншим, коні, що добре призвичаїлися до тайги за літо, працювали сумлінно. Похнюпивши голови, вони йшли ланцюжком без всяких повідків. Евенк Микола в м’яких мокрих олочах, з палицею в руці і берданкою за плечима, якось особливо розставляючи зігнуті в колінах ноги, швидко дріботів попереду каравану.

Позад усіх ішов із зйомкою Султанов. На його розкриту записну книжку капав піт, липли мошки, залишаючи на сторінках розпливчасті рожеві плями крові.

— Далеко до Хорпічекану? — поставив Чурилін провідникові обов’язкове вечірнє питання. Холодна ніч змушувала всіх присуватися ближче до багаття, розкладеного на невеликому сухому горбку серед болота.

— Не знаю, наша тут не ходи, — відповів провідник, — я думай, його дуже далеко нема. Проте чи завтра, другий день приїдемо.

Чурилін з Султановим переглянулись.

— Двадцять днів вже крутимося навколо Амнунначі [10] Амнунначі — по-тунгуському чисте місце. , — тихо сказав Султанов. — Власне, Хорпічекан — остання річка.

— Так. — погодився Чурилін, — більше немає ніякої зачіпки. Все Амнунначі — суцільна болотистість, низеньке рівне плоскогір’я. Якщо Хорпічекан нічого не покаже, доведеться повертати ні з чим. І так без коней можемо залишитись, зима нас застане.

Тільки на другий день вдалося дійти до таємничого Хорпічекану, нічим не привабливої річки з темною водою, що швидко струмувала між звивистими берегами. З високих підмивів майже доводи звисали шорсткі жмути густої трави. Річка мала чималу глибину, хоч ширина її була не більше трьох метрів.

Провідник ледве знайшов сухе місце, придатне для установки палатки.

Вербнякові та черемхові дрова погано горіли, багаття шипіло і дуже диміло, розганяючи мошку. Ця незручна стоянка була вирішальною. Але що могла дати ця глибока болотиста річка, позбавлена всякого оголення корінних порід? Навіть гальки — показника складу порід у верхів’ях ріки, — не знайшли на в’язкому мулистому дні.

В цей вечір місяць не світив на похмуре болото: прихід на Хорпічекан збігся з переміною погоди. Тьмяні зорі загорялися і гасли, показуючи пересування невидимих хмар. Опівночі мовчазне болото ожило, зашумів вітер, став накрапати дрібний дощ.

Вранці холодний туман швидко піднявся вгору, — прикмета негоди. Без сонця невесела місцевість стала ще похмурішою, рудувата площа болота посіріла, води Хорпічекану здавалися зовсім чорними.

— Доведеться пірнати!

Султанов довгою жердиною ткнув у дно. Намацавши мілке місце, в якому палиця крізь рідку глину упиралася в якесь каміння на дні, Чурилін перший роздягнувся й кинувся у крижану воду.

— От вам три камінці! — крикнув він, вилізаючи на берег. — Біжу одягатися в палатку, а то мошка з’їсть. Бийте, Арсенію Павловичу.

— Вуглистий сланець і діабаз [11] Діабаз — вивержена глибинна стародавня порода, аналогічна базальтовим лавам. , — сказав Султанов, заглядаючи через декілька хвилин в палатку, — все те ж саме.

— Ні, не можу я так кинути почату справу! — Чурилін глянув на Султанова. — Ми підемо на вершину Хорпічекану, в центр Амнунначі. У мене якесь передчуття. Тут щось є, або вся наша справа — погоня за незбутнім… Давайте зав’ючуватися, не гаючи часу.