Генрi Лайон Олдi - Вкласти душу

Матінка Мбете Лакемби підійшла до Емі, і кілька хвилин жінки мовчки дивилися вдалечінь, на палаюче море і трикутний плавник. Потім стара щось сказала дівчині, та відповіла, Туру-ноа Лакемба задоволено кивнула і насилу пошкандибала вгору по схилу.

Під’йом, як на її вік і крутизну горба, мав забрати у неї чимало часу.

За цей час можна було встигнути сказати усе, що треба. Усе зайве — компліменти традиційному будинку мешканців Вату-вара (прямокутна платформа-яву, чотири опорні стовпи, під якими напевно були зариті дари для духів-охоронців), побудованому жерцем на Стрім-Айленді, співчуття загиблим, багато що інше — все було вже сказане, і в доктора не лишилося словесного лушпиння, за яким можна було б ховатися.

Залишилося тільки головне.

— Шановний Мбете, — Флаксман закашлявся, — вам не здається, що зараз настала моя черга розповідати? Думаю, ця повість — не для бару. Особливо після того, як я поставив під сумнів слова Емі… Коротше, покійний Ламберт Мак-Еванс був частково правий. Коли бовкнув, що я приплив сюди верхи на їздовій мако. Жарт, звичайно, — але цього разу він майже влучив у ціль. Містер Мак-Еванс помилився тільки в одному. Це була не мако. Я боюся стверджувати напевне, але мені здається… це був Н’даку-ванга!

Мбете Лакемба поволі повернувся до доктора, і вперше за сьогоднішній день в очах старого жерця з’явилося щось, схоже на цікавість.

— Н’даку-ванга не возить на собі людей, — дивлячись повз Флаксмана, байдуже промовив Лакемба. — Для цього він має рабів.

— А Пол? Крім того, я й не сказав, що Н’даку-ванга возив Александера Флаксмана на собі. Коли мене, а був я, на мій сором, напідпитку, змило за борт, і я почав тонути — і встиг розпрощатися з життям. Аж тут щось із силою виштовхнуло мене на поверхню. Обернувшись, я зовсім поряд побачив зубасту пащу здоровенної акули.

Доктора пересмикнуло — настільки яскравим виявився цей спогад.

— Я, на відміну від вас, шановний Мбете, не належу до спільноти На-ро-ясо, але на акулах все ж таки трохи тямлюся… Не впізнати велику білу акулу я просто не міг! Смерть зволікала, кружляла навколо мене, час від часу підпірнуючи знизу і виштовхуючи на поверхню, коли я знову починав тонути — плаваю я чудово, але після коньяку, та ще в одязі… Кілька разів акула переверталася черевом догори, немов збираючись атакувати, і мене ще тоді вразили яскраво-сині візерунки на її шкірі. Навіть вночі їх були чудово видно, ніби вони були виведені люмінісцентною фарбою. Справді, схоже на татуювання. Дивно, — доктор Флаксман вимовив останню фразу дуже тихо, звертаючись до самого себе, — я будь-якої секунди міг піти на дно, навколо мене нарізала круги найнебезпечніша у світі акула — а я встиг помітити, якого кольору у неї черево, і навіть знайшов у собі сили здивуватися…

Мбете Лакемба мовчав і дивився на море.

Вік і доля тисли на плечі жерця, і йому коштувало великих зусиль не горбитися.

— Потім акула кілька разів зачепила мене шорстким боком, штовхаючи у певному напрямку; і коли вона в черговий раз пропливала повз мене — не знаю, що на мене найшло! — я вчепився за її спинний плавник. І тут «біла смерть» помчала з такою швидкістю, що у мене просто дух захопило! Я захлинався хвилями, що накривали мене з головою, але все-таки міг дихати: акула увесь час трималася на поверхні, наче розуміла, що мені необхідне повітря. Врешті-решт я знепритомнів… далі не пам’ятаю. Вранці мене знайшов на березі сержант Баркович.

— А дослідницьке судно, на якому я плив сюди, зникло без вісти, — помовчавши, додав доктор. — Ось, сержант передав мені радіограму.

Флаксман поплескав себе по кишенях позиченої рибальської роби і раптом скривився, наче від болю.

— Що там у вас? — майже викрикнув жрець.

— Дурниця, не хвилюйтесь. Подряпини. Чи то акула, чи то сам об камені зчесав…

— Покажіть! — голос Мбете Лакемби був настільки владним, що доктор і не пробував заперечувати. Слухняно розстібнувши робу, він показав Лакембі дивне сплетіння напівзагоєних подряпин і синців на лівому боці, яке — дивовижа! — складалося у хитромудрий узор, що нагадував…

— Я вірю вам, — просто сказав Мбете Лакемба, відвертаючись. — На вас — благодать Світлоносного. Можете вважати себе повноправним членом явуси На-ро-ясо.

— І… що тепер? — розгубився Флаксман. — Ні, я, звичайно, дуже вдячливий Н’даку-ванга за довіру («Що я кажу?!» — спалахнуло в свідомості), він врятував мені життя, але… врешті-решт, загинули люди, рибалки, і ще цей хлопець, Пол…