Генрi Лайон Олдi - Вкласти душу

Кривава калюжа поволі розповзалася баром.

— Шкода. Залегка смерть для покидька, — ледве чутно прошепотіла Емі, поправивши зім’яту сукню.

— Абрахаме… ти мене чуєш, Абрахаме?

Гирявий Абрам відірвав погляд від стихлого Ламберта і зиркнув на капрала. Темно-зелена шийка, яку він досі стискав в руці, зарум’янилася.

— Чуєш. Я бачу, що чуєш. А зараз — поклади своє скло… поклади, Абрахаме, все нормально, ніхто тебе не чіпатиме, поклади шийку і йди сюди… — Джейкобс говорив з п’яницею, наче з дитиною, і якоїсь миті усім здалося, що гіпноз заспокійливого тону і скрадливі слова, що туманять свідомість, зробили своє: Абрам навіть схилився, немов збирався покласти шийку на стіл і слухняно підійти до капрала.

Але закінчити дію Абрахам чи то забув, чи то не схотів. Так і рушив до негра, стискаючи в пальцях скривавлене скло.

— Поклади, Абрахаме! Я кому сказав? — трохи підвищив голос капрал.

Його слова потонули в гуркоті. З грудей п’янички бризнуло червоним, тонко закричав Баррі Хелс, затискаючи поранене плече — за спиною Абрахама стояв однорукий Кукер з обрізом двохстволки в єдиній руці. Одна з картечин, прошивши Гирявого, влучила в Баррі.

— Привіт, Пашко, — виразно вимовив Абрахам, дивлячись кудись у кут; і цього разу всі чудово зрозуміли незнайомі російські слова.

— Ось і я, синку. Зустрічай.

І звалився на підлогу обличчям вниз.

— Ідіот! — долоні Джейкобса проти волі стислися в кулаки. — Я б його живим узяв! Скотина однорука!

Капрал зробив було крок до Кукера — і застиг, заворожено дивлячись на обріз, що втупився йому в груди. Один зі стволів досі був заряджений.

— Біллі, ти… ти чого, Біллі? Прибери негайно! — розгублено проказав капрал; чорне обличчя негра вмить стало попелястим.

І тут пролунав сміх. Знущальний, гіркий, але зовсім не істеричний; сміялася Емі.

— І ці люди називали Пола дурнем, а його акулу — «проклятою мерзотою»?! Подивіться на себе! Пол порозумівся з тупорилою зубатою тварюкою; а ви — люди, двоногі акули, хоч говорите начебто однією мовою, а готові ні за що, ні про що вбивати один одного! Так чим же ви кращі?!

«Кращі?.. кращі…» — відгомін прошелестів занімілим баром, боязко оминув калюжу крові й сів у куточку.

— Просто ви ніколи не намагалися у щось по-справжньому ВКЛАСТИ ДУШУ, — додала дівчина ледь чутно й відвернулася.

Грюкнули двері, і люди почали обертатися, плавно, як у сповільненій зйомці.

— Док, тут радіограма прийшла, — до закладу Кукера широкими кроками увійшов поліцейський сержант Крістофер Баркович. — До речі, якого рожна ви стріляєте серед білого дня? По пляшках, чи що?

Тут Баркович побачив трупи — спочатку Абрахама, потім Ламберта — і змовк, миттєво збліднувши.

— Господи Ісусе… — пробурмотів сержант.

Захід конав у муках, стікаючи в море кривавим гноєм, і море плавилося, як метал у домні; але все це було там, далеко, біля самого горизонту. А тут, де пологий південно-західний берег Стрім-Айленда цівками дрібного піску спускався до шурхітливого прибою, море здавалося ласкавим і теплим, мовби не воно ховало у своїх глибинах зловісні знамена. Хіба вода у сутінках вже починала світитися — таке зазвичай буває у набагато південніших широтах — та ще за півмилі від берега краяв морську поверхню, яскрів і залишав за собою сяючий слід трикутний акулячий плавник.

Вода, налита густим вогнем, сходилася за плавником, немов губчаста гума.

«Патрулює? — прийшла доктору Флаксману несподівана думка. — Або чекає… на що?»

Нарешті іхтіолог відірвав погляд від сонця, яке втонуло у власній крові, й від примари з глибин, що невпинно орала простір. «Н’даку-зіна, Світлоносний, — промайнуло в голові. — Так фіджійці іноді називають свого Н’даку-ванга, бога в подобі татуйованої акули…» Думки плуталися, з їхньої товщі раз у раз спливали скривавлені трупи в барі, спотворені обличчя стрім-айлендців — живих і мертвих…

Доктор перевів погляд на спінену лінію прибою. З горба, де стояли вони з Мбете Лакембою, на тлі світлого моря чітко вимальовувалася постать дівчини. Білі язики тягнулися до її ніг і, не добігши якогось фута, безсило тонули у піску. «Теж чекає, — Флаксман облизав пересохлі губи і відчув, як він жахливо, неймовірно втомився за останні ніч і день. — На що? Або — на кого?»

Друга темна постать, скорчена в три погибелі, поволі шкандибала вздовж смуги викинутих на берег пахучих водоростей. Жінка. Стара. Дуже стара жінка. Час від часу вона з трудом нагиналася, підбирала якусь погань, довго розглядала, нюхала чи навіть пробувала на смак; іноді знахідка потрапляла до полотняної сумки, що висіла на плечі у старої, та частіше поверталася назад, до купи прілих водоростей. Мушлі? Корали? Краби? Хто її знає…