Олесь Бердник - Покривало Ізіди

Спливали важкі хвилини марення, дрімоти. Над заснулим лісом котилася темно-синя ніч. Тільки перед світанком вона знемогла змученого Глицю, і він заснув тривожним, неспокійним сном…

Три дні і три ночі пробиралися втікачі на захід. Харчі, знайдені хлопчиком в пограбованому городищі, були з’їдені. Тепер доводилося їсти тільки дику малину, суниці, гіркі жолуді. Інколи по дорозі траплялися в дуплах рої диких бджіл, і тоді Глиця і Святобор ласували запашним медом, запиваючи його водою з озер або лісових струмків.

На четвертий день Глиця знеміг. Він вже не міг іти, навіть опираючись на палиці. Підошви ніг напухли, ними не можна було доторкнутися до землі.

Вояк сів під дубом, розмотав брудні ганчірки, відкинув зігнилі листки подорожника. Нарвав лопухів, посипав широкі листки м’якою травичкою, притулив їх до спечених місцин. Ступні почорніли, в тріщинах проглядало криваво-чорне м’ясо.

— Ой, дідьо! — скрикнув Святобор. — Які страшні ноги в тебе!

— Страшні, хлопче, — болісно відповів Глиця. — А треба ще йти далеко. Хоч би два дні протриматися… А там, може, люди трапляться і поможуть мені…

— Дідьо! — скрикнув хлопчик. — А може, я сам!..

— Що ти сам?

— Доберуся до людей! І скажу їм… що тобі треба поміч…

Глиця добродушно усміхнувся, покрутив головою, зморщившись, знову обкрутив ступні ганчірками.

— Ні, синку… Сам ти загубишся. Поглянь, які дрімучі і чужі ліси. Як ти знайдеш серед них дорогу? А коли й знайдеш — назад не вкажеш путі… Ні, вже якось будемо пробиратися разом. На ноги не можна ступати — поповземо, Святоборе, а таки виповземо з лісу до Славути…

Глиця відкинув палиці геть, прив’язав меч на спину і поволі поповз на колінах поміж стовбурами дерев. Святобор, тримаючи лук і стріли, дріботів поряд, ковтаючи слину від голоду. Інколи він нахилявся, виривав попід дубами тугі гриби і з’їдав їх. Але слизька маса не давала наїдку.

Перед втікачами виросла густюча стіна велетенських папоротей. Глиця знеможено зупинився перед ними, трохи спочив.

— Доведеться обходити ці хащі. — сказав він. — Я не пролізу крізь них…

Святобор не встиг відповісти. Він сторожко прислухався, смикнув Глицю за плече.

— Дідьо! Чуєш?

Папоротники затріщали. Там, мабуть, йшов великий звір. Глиця метко підповз до хлопчика, вхопив лук, прилаштував стрілу.

— Ховайся за дерево, — крикнув він.

Хащі розступилися, почулося ревіння. Морда велетенського ведмедя нависла над втікачами…

Притулившись до дуба, Глиця підняв лук і натягнув тятиву, прицілившись в око ведмедю. Але стрілити він не встиг. З хащів почувся спокійний голос:

— Опусти стрілу, вояче.

Глиця вражено завмер. Руки його опустилися, погляд намагався знайти того, хто промовив слова по-яровитськи. Хлопчик теж здивовано виткнув біляву голову з-за стовбура і прошепотів:

— Дідьо… А звірина смирна! Диви… вона не нападає на нас.

Ведмідь, справді, дружелюбно принюхувався до незнайомого духу дивних людей, привітно блимав маленькими очицями. Папороті ліворуч од звіра зашелестіли, розступилися, і втікачі побачили людину.

Це був старезний дід з сивою бородою до колін, одягнутий в довгу сорочку з вовчої шкури, підперезану грубим ременем. Він спирався на велику сучкувату палицю, погляд десь ховався під кудлатими бровами, ціла грива довгого білого волосся спадала на спину. Дід жалісно подивився на немічного Глицю, потім побачив Святобора, що виткнувся з-за дерева, лагідно всміхнувся йому.

— Хто ви, подорожні? — почулося запитання.

— Яровити, — відповів Глиця все ще насторожено. — З роду Ведмедя…

— Чув. Тільки чому ж ви тут? Ваш рід займає урочища в тій стороні, звідки ви йдете…

— Немає нашого городища, діду! — похнюпився Глиця. — Оце все, що лишилося від роду — я та хлопчина мій… Всі інші — в полоні або побиті…

Дід опустив голову, довго мовчав, і маленькому Святобору він здавався могутнім деревом, що раптом виросло з-під землі і набуло химерної форми людини.

— Це давня біда яровитів, — нарешті озвався дід. — Мов сова на зайців, нападають чужинці на них, а вони, знай, гризуться поміж собою!.. Ну, та прийде час… прийде час…

Ведмідь підступив до діда, штовхнув його мордою в плече, лагідно ревнув. Старий погладив звіра по лискучій спині, почухав за вухами.

— Звірина приручена, — пояснив він, — це мій товариш і помічник. Він каже, що треба допомогти подорожнім.