Олесь Бердник - Покривало Ізіди

Накочувалася ніч, моторошна, густа. З Словути дихав вологий вітер, стукав тужавим крилом у відчинене вікно. Де ж Печерун? Де відьма? Несила терпіти, серце калатає в грудях, як підбитий птах, інколи здається, що воно ось-ось зупиниться…

Чути кроки. На порозі — чорні постаті.

— Ти, ти, Печеруне? Слава Перунові. А з тобою хто?

— Вона…

Цар звівся на ліжку, з острахом глянув на зігнуту постать, з-під хустини блиснули пронизливі, чорні очі. Махнув рукою чатовим:

— Вийдіть за двері. Очікуйте…

Відьма поволі наблизилася до ліжка. Він посміхнувся.

— Ось яка ти… А я чув про тебе, та жодного разу не бачив… Моя підлегла, а не бачив…

— Хто тобі набалакав, що я твоя підлегла? — глухим голосом запитала відьма.

— На моїй землі живеш…

— Хо-хо! — проквоктала відьма. — Спробуй, знайди мене…

— Добре, добре, ти в своєму ділі цариця…

— Ото ж бо!

— Ближче до діла… Радник сказав, що можеш дати мені…

— Невмирущість, — підказала відьма. — Правду мовив…

— Що для цього треба? — радісно підхопився цар.

— Багато чого, — загадково одвітила відьма.

— Все, що забажаєш. Печеруне, золота їй досхочу! Візантійських шовків, оксамитів — землю встели перед нею!..

— Прийму й дарунки, — згодилася баба. — Але щоб приготувати напій, треба до мого зілля додати людської крові…

— Крові? — зиркнув цар на Печеруна. Той мовчав. — А без цього… не можна?

— Ні. Треба убити молоду дівчину. Не страхайся! Хіба мало ти пролив крові? Хочеш бути невмирущим, а боїшся крові?

— Правда твоя, — перевів дух Горевій і оскальнувся. — То так… серце стукнуло… Печеруне, кого б же нам?

— Зорулю, — тихенько дихнув радник на вухо цареві.

— А чому її?

— Язиката дуже. Пора їй давно щезнути, — їдко пробурмотів Печерун. — Царя не поважає, сам чув, як лаяла тебе… Мізерний, каже, нікчемний, боязкий…

— Годі! — гримнув цар. — Переказуєш бридоту. Клич чатових. Хай її знайдуть і… Скажи, що це моя воля…

— Будь певний.

Дружинники виросли біля дверей. Печерун шепнув їм кілька слів. Вої перезирнулися, проте не рухалися з місця. Радник гримнув:

— Чому стоїте? Не збагнули?

— Та йдемо вже, — якимсь чужим голосом одвітив вусатий дружинник. — Тільки де ж її шукати? Вона гуляє з дівчатами…

— Покличте. Скажіть — воля царева. Поспішайте!

Вої вийшли. В покоях попливла могильна тиша. У віконниці стукав вітер, і Горевій мерзлякувато щулився від тих ударів. Відьма посеред покоїв розіклала своє начиння, витягла з торби корінці, трави, горщечки, бронзову таріль. Розпалила невеличкий вогонь, щось вкинула у високу череп’яну пляшку, звідти поплив чорно-сизий димок, паморочливою хвилею оповив покій. Цар скулився під ведмежою шкурою, цокотів зубами, зацьковано позираючи на відьму.

— Йдуть, — тривожно мовив Печерун.

До покоїв ступили дружинники. Вусатий чатовий — блідий, аж зелений — підступив до ліжка, простягнув цареві срібний келих, в якому парувала багряна рідина.

— Маєш, царю, кров Зорулину, — глухо мовив він.

— Віддай їй, — нажахано скрикнув цар.

— Давай сюди, — сказала відьма. — А тепер, царю, ще одне…

— Чого тобі ще?..

— Треба ще крові рідної…

— Що ти верзеш? — помертвілими вустами пробурмотів цар.

— Те, що чув. Дай мені ще крові доньки твоєї…

— О Перуне! Ти збожеволіла?

— Пізно стогнати. Ти обрав невмирущість. Пролилася кров. Якщо зупинишся — вона впаде на тебе… і ти вмреш наглою смертю…

— І не можна інакше? — простогнав Горевій.

— Можна, — глумливо одвітила відьма, піднявши над вогнем келих з кров’ю. Струмочок полився у горщик, червона пара оповила бабу. — Є інший шлях, царю. Ти вмреш, житиме донька, стане царицею…

— Я хочу жити, — белькотів Горевій. — Хочу побачити, як моє царство опанує всю землю…

— Поспішай же. Час темної сили минає. Скоро заспівають перші півні, і тоді буде пізно. Ти згинеш…

— Думай про долю царства, — шепнув Печерун.

— Роби, що вона сказала, — схлипнув цар. — Боже, що я дію?

Радник дав знак воям, вивів їх за двері. Відьма заспокійливо торкнулася царевого плеча.

— Не страхайся, царю. Невмирущий не відає жалю…

Повзли тягучі, давлючі хвилини. Чаклунський вогник чадів їдучою імлою, п’янив душу. Тривожно метушився біля дверей радник, виглядав у сіни, прислухався. Нарешті надійшли до покоїв дружинники, подали відьмі ще один келих. Баба злила кров з обох посудин в один горщик, хлюпнула на вогонь. Багаття криваво запломеніло.