Олесь Бердник - Покривало Ізіди

З глибини кручі пролунав замогильний голос:

— Хто там?

— Я, — одкашлявшись, промовив несміливо Печерун.

— Бачу. Коли є що сказати до пуття, зайди, — прогуло в горі.

Печерун, зігнувшись, розгорнув кущі, ступив у низеньке тісне житло. На нього дихнуло запахом рав і болота. В малесенькій печі між челюстями горів вогник, в горщику щось булькало, пирскало. Біля печі сиділа ветха баба в брудному рам’ї, закутана до самісіньких очей барвистою візантійською хусткою, з-під якої стирчав довжелезний гачкуватий ніс. Вона ворушила палицею дрова, не звертаючи уваги на гостя.

Печерун хотів розігнутися, але вперся тім’ям у стелю. Ступивши убік, зачепив кота. Шалений вереск підкинув його на місці, серце впало до п’ят, він хотів вилаятися, та вчасно прикусив язика. Відьма мовчки показала йому на обрубок пенька. Радник з полегшенням сів, пригладив бороду. Напруга минала, він з цікавістю оглянув душне й убоге житло. «Невже вона щось відає? Чому ж тоді живе в такій тісноті?» — подумалося Печерунові.

— То для тебе тіснота, — прошамкала відьма, блиснувши на нього більмастим оком, — а для мене — палац князівський. Не для людського ока мої хороми, Печеруне, і моя краса…

«Дивоглядна краса!» — ледь не засміявся радник, проте відьма так пропекла його поглядом, що він вирішив замкнути свої думки глибше, бо ж з усього видно, що читає проклятуща баба мислі, нікуди не дінешся. Треба йти навпростець, без жодної гри.

— Отепер добре мислиш, — кивнула відьма, знову ворушачи жар біля горщика. — Гомони ж, чого бажаєш?

— Цар тяжко хворий, — почав Печерун.

— Відаю…

— Хотів нареченого для доньки, щоб спадкоємця народила. Та норовиста дуже, не захотіла й мого сина…

— Чому б то? Еж боярська кров…

— Покохала пастуха, — злісно сказав Печерун. — Зореслава…

— Відаю, — оскальнулася відьма. — Кореня синок. Могутній юнак, є кого покохати…

— Вибити б з неї те кохання…

— Важко, — заперечила баба, — навіть мені кохання розладнати тяжко. Трави не поможуть. Та ти й сам можеш…

— Що?

— Пастуха… теє до Світовида… а царівна поплаче та й…

— Його вже нема… він ніколи не вернеться до Витича…

— Чому так?

— Рушив у далекі краї за живою водою для царя. Я надоумив…

— Хе-хе-хе, — закихкала відьма, похитуючись на стільчику. — Відьомський розум маєш. Як же це ти придумав?

— Цар не давав спокою: все невмирущості хоче. От я й…

— Гм. А від мене чого бажаєш? Може, й сам захотів безсмертя?

— Нащо мені тії забаганки, — махнув рукою радник. — Я пообіцяв цареві, що ти його зробиш невмирущим, що буцімто знаєш таке зілля, яке відвертає смерть…

— Гм. Ти правду сказав. Знаю таке зілля…

Печерун отетерів, не відаючи, жартує баба чи ні.

— Я гадав, що то пусте…

— Знаю, знаю, — глумливо озвалася відьма, — все на твоїм лиці видно. Хотів, щоб я потроху звела царя зі світу, а ти…

— Цсс! — злякався радник. — Хіба можна так…

— Тут ніхто не почує, — заспокоїла баба. — Кажу тобі, що маю зілля, аби відвернути смерть. І стане Горевій невмирущим. Проте буде вічно спати…

— Спати?

— Атож. Те, що народилося, — має вмерти. Хочеш бути вічним — спи, не живи…

— Ловко, — сказав Печерун. — Цар спить, а радник…

— А радник — царює! — злостиво засміялася відьма. — Хе-хе-хе! Цар хай сидить на престолі — цілісінький, невмирущий…

— Хі-хі, — вдоволено потер холодні долоні Печерун. — Мудра ти відьма. Це все одно, що мертвий на престолі. Руки у мене будуть розв’язані. А тільки царівна…

— Що?

— Тепер мені ні до чого. Краще 6 її не було. Порадь мені…

— Пораджу, а чого ж… Тільки ж і плати вимагатиму…

— Нічого не пожалію, — пообіцяв радник, з острахом поглядаючи на її гачкуватий ніс. — Озолочу…

— Тоді зробимо так… Схилися ближче, теє треба казати тихо, щоб духи півночі не почули завчасно…

Відьма прошепотіла на вухо Печерунові кілька слів. Той жахнувся і з острахом глянув на неї.

— Боїшся? — іронічно мовила баба. — Хто хоче вінця — хай іде до кінця. Як гадаєш, Горевій згодиться?

— Заради невмирущості на все піде. Тільки знайди підхід…

— Та вже знайду, хі-хі! Одним махом усіх позбудемося…

— Хо-хо! — підхопив моторошний сміх Печерун. — Золота в тебе голова. Якби не відьма, взяв би тебе радником, коли стану… Цс-с! Проклятий язик, сам себе видає завчасу. Чекаю тебе в покоях Горевійових завтра опівночі. Гляди, не забарися…

— Та вже не забарюся! Почну варити зілля невмирущості! Хі-хі! Темні духи саме в силі… Не забарюся, Печеруне!..