Олесь Бердник - Покривало Ізіди

Наперед вийшов сивий велетень. Його обличчя, мов вирізане з темного дуба, здавалося непорушним. Тільки з-під нахмурених брів гостро блищали очі. Він обвів похмурим поглядом натовп, потім зупинив його на Голесі.

— Пробач, господине, — тихо промовив Мечибор. — Ратибор не повернувся…

— Де Ратибор?! — скрикнула Голеся, пориваючись вперед. — Що з ним? Він мертвий?!

— Ні! — твердо відповів найстаріший дружинник. — Але в полоні. Він і багато молодих вояків. Більше половини нашої дружини він повів у засаду. Зранку почалася битва. Козари тіснили нас. Їх було троє проти одного. Тоді Кий випустив голубів. Це був знак Ратибору. Ратибор не з’явився…

— Але що ж трапилося? — не стерпів Святобор.

— Ми не відали. Наступив вечір, і козари відступили. Тоді Кий послав вояка, щоб той передав наказ дружині молодих — вирушати на поміч. Вслід за тим вождь випустив лисицю… А вночі наші хлопці пробралися в стан козар і дізналися, що Ратибора з його дружиною козари захопили зненацька і майже всіх полонили. На світанку зно!

— Не вертайся без Ратибора, синку. Ти чуєш мене?

— Не вернуся, тату, — твердо відповів Святобор.

Опівночі розігралася буря. Місяць і зорі сховалися за чорно-синіми хмарами. Славута потемнів, захвилювався, покотив у далеч білі череди запінених хвиль.

Тієї ж ночі Святобор з товаришами вирушив униз до річки Рубіжної, де стояли шатра козар. Не всю дружину юнацьку, а лише десять товаришів узяв з собою в небезпечний похід молодий син вождя, бо тут потрібна була не сила, а вміння, хитрість і раптовість дій. І коней не взяли з собою сміливці — у козар великі гурти, можна буде скористатися ними.

Вітер дув у спину, наповнював туге вітрило, люто хлюпав водою прямо в дуб. Святобор стояв сам біля керма, пильно вдивляючись у пітьму. Вірний Глиця — знавець всіх рукавів Славути — впівголоса говорив йому, куди повертати, по невидимих ознаках вгадуючи в темряві напрям.

Мимо тінями-громаддями пропливати кручі, аж до води збігати масиви лісів. На лівому березі нічого не було видко — все ховала нічна імла.

Глиця схилився до Святобора, показуючи рукою на Лівобережжя, крикнув:

— Київ Лов!..

— Що таке? — не розібрав юнак.

— Я кажу — Київ Лов. Колись батько твій тут рибалив. Звідси і вирушив будувати городище, де зараз ми живемо. Та й ми недалеко звідси рятувалися од смерті. Хіба забув?

Ні, не забув Святобор дитячих, бурхливих пригод, — поневіряння в темному дрімучому лісі і чудесну зустріч з дідом-чарівником. Багато літ минуло відтоді. Чи доведеться ще побувати там, поклонитися праху доброго діда, заглянути в рятівну печеру?!

Майбутнє таїться в оцій ворожій темряві, десь за цими високими кручами, глибокими долами! Які чудові вони вдень, береги Славути! Пливеш і милуєшся синіми горами, і зеленими шатрами лісів, і співом щебетливих птахів.

А тепер — грозової ночі? Що таять в собі береги? Які несподіванки? Вовкулаки нишпорять там, понад водою, чи, може, степовий розбійник готує списа для грудей киян?..

Глиця тихо засвистів, підняв руку. Він дає знак, попереджає, що треба бути обачними. Тут кожен крок, кожне дерево може зрадити. Будьте німі, як вовки, що пробираються до здобичі.

Буря заревла ще сильніше. Тепла хвиля раз по раз заливала дуб. Та хлопці-дружинники без упину двома великими ковшами відливали воду.

Глиця щось каже, кричить прямо в вухо Святобору.

— Ліворуч!..

— Повертати ліворуч?

— Еге ж! Перед нами Рубіжна!

Хлопці пожвавлюються. Їм хочеться до діла. Сверблять руки, стискують дебелі рогатини чи рукояті мечів. Зачекайте, товариші! Буде вам діло. Немало кісток яровитів гниє в гостроверхих могилах на обох берегах. Немало крові киян витекло по річці Рубіжній до старого Славути! Вам теж приготовлене місце на рубежах рідної землі. Отож не поспішайте, братове. Спокій і витримка…

Блискавиця раптово розкраяла небо, примарним світлом осяяла гирло річечки. Дуб чорним привидом вирізьбився на темній воді серед стіни шумливих очеретів.

Дружинники заціпеніли від несподіванки. Не до речі гроза. Ще помітять козари завчасно дуб, тоді повертай назад ні з чим, успіху не жди!

Вгорі загриміло. Вперіщили потоки зливи. Вітер зненацька затих, береги заховались за сірою мрякою.

А небо й далі світить зеленаві огні, миготить розсипає стріли Перуна по землі. Слава тобі, боже громовиці! Стріляй собі, та тільки не в нас. Світи, світи нам потроху, а Глиця знає ці береги, як свою порепану долоню, і проведе дуб, куди слід…