Олесь Бердник - Покривало Ізіди

— Повертається Яркон! — схвильовано крикнув Святобор. — Відчиняйте ворота!

Яровити завмерли очікуючи. Та не було чути ні бойового іржання, ні шаленого стуку копит.

Гнітюча, сторожка тиша запанувала над городищем.

— Ось він… у воротях, — прошепотів якийсь дід.

Всі водночас здригнулися: по вулиці городища справді йшов священний кінь Світовида. Але який вигляд він мав! Боки в нього позападали, по ребрах текла брудна піна, грива і хвіст звисали донизу, ноги були закривавлені і побиті.

Голосно заридали жінки. Заплакала малеча.

— Тихо! — грізно закричав Горидід. — Тихо, яровити, не гнівіть Світовида! Хай твориться йогo свята воля!

Яркон, кульгаючи, підійшов до жертовника, важко хропучи, поклав голову на плече жерця. Його великі чорні очі жалісно заморгали, ноги підломилися. Священний кінь важко упав на землю.

Горидід опустив голову донизу, втер сльозу. Потім суворо поглянув на Голесю.

— Лихо, господине! Велике лихо впало на наші голови! Ведіть жертовних биків, розпалюйте вогнище!..

Яровити заметушилися. Сповнені страхом і сумом погляди звернулися до Горидіда. Може, хоч багата жертва відверне лихо від домівок киян?

Святобор підступив до жерця і пристрасно зашепотів:

— Послухай, духовиде! Може, я молодий і недосвідчений, та серце велить мені діяти не так! Чи не краще зібрати дружину молодих вояків і плисти униз, до Рубіжної? Доки ми приносимо жертви — вояки яровитські вмирають під стрілами козарськими!..

Горидід грізно блимнув темними очима, докірливо похитав головою.

— Ти зневажаєш богів, юначе! Їхню волю ніхто не зламає, їхній присуд не відведе ніяка зброя!..

Зненацька на вежі ударив дзвін. Мідний звук тривожно прокотився над Києвом.

— Пливуть! — радісно крикнув вартовий з вежі, і той голос ніби грім упав на юрбу.

— Пливуть, — не дихаючи, повторили десятки людей.

— Пливу-у-уть! — загорлали діти, стрибаючи з кручі вниз, а луна повторила їхні крики і затихаючи, понесла в славутинську долину.

По узвозу діти, жінки, юнаки і дівчата поспішали до Славути. Біля жертовника почувся передсмертний рев биків. У небо поплив блакитний димок багаття.

— Невже все гаразд? — не вірячи своїм очам, прошепотіла Голеся. Вона з надією подивилася на Горидіда. Та старий жрець, поспішаючи, різав жертовну худобу. На його сухому обличчі не позначилося нічого. Він навіть не глянув у бік ріки, ніби знав наперед все, що може трапитися.

А з-за повороту Славути, справді, випливали дуби з бойовою дружиною Кия…

Сотні яровитів галасливою юрбою зібралися на березі Славути. Дружній крик полинув привітом над водами ріки. Той крик сягнув дубів, на яких поверталася дружина. Але звідти — жодної відповіді. Жодного слова…

В суворій тиші підпливають дуби. Розмірено хитаються веслярі, підіймаються і тихо опускаються в плин широкі весла. Безсило звисають донизу вітрила.

Крик поволі затих.

Страшною здається яровитам мовчанка, що панує на дубах.

Зів’ялі вуста Голесі ворушаться, шепочуть щось нерозбірливе, і суха рука її стискує несвідомо долоню сина.

Сонце швидко сідало за обрій, його багряне коло оповилося рожевими пасмами туману, кинуло криваві стріли променів на київські кручі. В городищі, біля жертовника, заклично проспівав молитву Горидід, густий дим повалив над горою.

В присмерковому світлі чітко вирізьбились постаті на передньому дубі. Це судно Кия — вождя. Ясно видно зображення чотириликого Яр-бога, за ним відсвічує малиновим полум’ям широке вітрило. Але старого Кия не видно. Не видно і його братів Щека та Хорива.

Чорний ворон жаху пролетів над яровитами. Стогін прокотився над натовпом.

Дуб важко ткнувся носом у кручу. Вояки гаками зачепилися за берег, викинули широкі сходні. Біля борта з’явився сивий велетень. Це був найстаріший дружинник Мечибор. Він дав знак. З-за вітрила двоє вояків вивели старого вождя, тримаючи його попід руки.

— Мужу мій! — сплеснула руками Голеся, шарпнулася до дуба, але міцна десниця сина стримала її. Чи, може, не десниця, а суворий, важкий погляд Кия? Чому він дивиться так докірливо, чому не промовить ні слова?

Поміж вояками, що похмуро сходили на берег, з’явилася худорлява постать Глиці. Святобор облишив матір, ступив кілька кроків назустріч. Але завжди жартівливий і веселий вояк, його другий батько — тепер навіть очей не підвів на юнака. Він мовчки вивів з дуба вороного коня вождя. За Глицею спираючись на дружинників, ступив на берег Кий. Він важко опустився на землю, поцілував її. Потім знову підвівся, знайшов поглядом сина.