Допізна просиділи ми в гостинних господарів, розповідаючи про життя на Великій землі. Була вже друга година ночі, коли ми розійшлися по своїх кімнатах у відведеному для нас окремому будиночку.
Прокинувшись уранці, я швидко проробив свої десять вправ, бо не забуваю їх виконувати в будь-яких умовах, взявши зубну щітку та мило, вийшов у коридор.
Грюкнули двері, і в коридорі з’явився широкоплечий з міцними мускулистими руками чоловік з рушником на шиї.
Це був інженер Геннадій Степанович Смирнов, один із двох моїх супутників по літаку.
— Привіт! — вигукнув він і з такою силою потиснув мені руку, немовби випробовував її на міцність.
— Ви теж купатись?
Я поглянув у вікно. Затиснута високими горами, кроків за сто від будинку, лежала бухта, що мала майже правильну овальну форму. Поверхня її була ніжно-бірюзового кольору, гладенька, мов натягнутий шовк, а невеличкі зморшки, що набігали од вітру, відразу ж зникали.
Біля берега виднівся плавучий поміст. На його поручнях висіло мохнате купальне простирало. Поряд тихо погойдувався легкий човник.
— От і чудово, — гримів енергійний бас інженера. — Зараз розбудимо нашого юнака.
— Досить спати! — кричав він, стукаючи в двері кімнати третього пасажира, Голубенцова, молодого співробітника науково-дослідного інституту з хитромудрою назвою, що теж мав якісь справи в Арктиці.
У дверях з’явився господар кімнати. Своїм тонким, блідим, завжди старанно виголеним обличчям він справді скидався на юнака. І зараз Голубенцов тільки-но поголився і втирався мокрим рушником.
Пропозицію викупатися він зустрів без здивування і заперечення.
Ми рушили до помосту.
II
Вода виявилася набагато холоднішою, ніж можна було думати, дивлячись на неї здалеку. Ледве впірнувши, Я зараз же вискочив на поміст. У мене перехопило дух. Хоч у цих місцях понад берегом протікала тепла течія, в мене було таке відчуття, наче я пірнув в ополонку. Інженер дозволив собі з хвилинку поплавати, пирхаючи і гогочучи від задоволення. Коли він виліз із води, його сильне тіло було таке червоне, мов ошпарене окропом.
Голубенцов по сходинках спустився у воду з виглядом людини, що провадить свого роду фізичний дослід, йога худорляве мускулисте тіло виявилося цілком байдужим до температури. Коли він не поспішаючи пірнув і так само методично піднявся на поміст, воно майже. не змінило свого блідого кольору.
Купання освіжило нас, а обтирання розігріло.
— А чи не прокататися нам перед сніданком на човнику? — запропонував Смирнов. — Попрацювати з півгодинки веслами. Чудово! — спокушував він.
Стрибнувши в човен, він почав розбирати весла. Я наслідував його приклад. Голубенцов, ні слова не кажучи, ступив за мною.
У білій майці, з голими до плечей руками, Смирнов гріб великими змахами, з насолодою напружуючи свою сильну мускулатуру. Мене теж охопив спортивний азарт: адже я народився й виріс на Волзі. Взявши кормове весло, я почав рулювати на середину бухти.
Голубенцов сидів на банці в позі пасажира.
Ми відплили вже далеченько, коли на березі біля помосту з’явились якісь люди. Вони щось кричали нам і махали руками, але ми не могли зрозуміти їх сигналів.
— Мабуть, незабаром відліт, — висловив я припущення.
— Ну що ж, повернемося, — з жалем сказав інженер.
— Ще хвилин п’ять. — несподівано попросив Голубенцов. Він сказав це якось по-дитячому, благальним тоном, зовсім несхожим на його спокійну манеру розмовляти. Перехилившись через борт човна, «юнак» з великим інтересом розглядав щось у прозорій глибочині.
— Перекур на п’ять хвилин, — оголосив інженер. — А потім попливемо до берега.
І він почав скручувати цигарку.
Голубенцов продовжував уважно вивчати дно бухти. Я не поспішаючи розглядав місцевість. Раптом я помітив, що поміст біля берега разом з людьми, що махали нам, повільно віддаляється.
— Ми пливемо! — вигукнув я.
Справді, шлюпка явно рухалася до виходу з бухти.
— Ось чому мені було так легко гребти! — промовив Смирнов. — Вона, мабуть, уже давно почалася, ця течія.
Голубенцов одірвав погляд від води.
— Відплив, — спокійно констатував він. — Мабуть, він ще раніше помітив це явище.
Вода в бухті відразу змінилася. Колір її став похмуріший, з металевим полиском. Щойно спокійна вода раптом завирувала, закипіла мов у казані.
Це майже замкнуте озеро з’єднувалося з морем вузькими «воротами». Саме сюди й понесло наш човен.
— Ану, повертаймо! — скомандував інженер. — Та швидше, бо інакше опинимось у відкритому морі.
Читать дальше