Павел Вежинов - Фантастика Всесвіту. Випуск 3

— Бачите, як важко відповісти. — з гіркотою провадив він. — Тож не чекайте від мене якихось особливих відкриттів чи істин. Я поділюся з вами своїм здогадом, який навіть не можна назвати гіпотезою. Мойсей свідомо вибрав довгий і важкий шлях. Цим величезним походом до обітованої землі він мовби хотів виразити своє мислення, свою філософію сутності людського існування. Як бачите, досить претензійне пояснення, але, може, найближче до істини. Тоді, що випливає із усієї цієї історії, мої молоді друзі? Очевидно, те, що Мойсей цю сутність бачив у постійному русі до великої мети, чи, точніше, до омріяної мети, осяяної надією. Мойсей знав, що найвище цінується те, що найважче досягти. Рух до мети він вважав суттєвішим за саму мету. Цілі можуть бути скороминущі й перехідні, великі й тривалі, але всі цілі, що їх людство ставило перед собою, рано чи пізно стають досяжними. Вічний лише рух до них, а цілі, які ми перед собою ставимо, — його внутрішній мотор. Неможливий рух без мети, чисто механічний рух абсурдний для людського суспільства. Сенс людського існування — у безперервному русі до наших цілей, у переборюванні труднощів і перешкод, у досягненні нових обріїв, у вічному пошуку. А швидко і легко досягти обітовану землю, поселитись там, як у християнському раю, без зусиль користуватись плодами її достатку, брати, нічого не віддаючи, — все одно що самому знищити в собі людину.

І тут сталося несподіване — в залі бурхливо зааплодували професору, хоча це й не було прийнято. Я навіть не помітив, як і сам заплескав у долоні — я теж піддався загальному настрою. Богомолов здивовано дивився на нас.

— Прошу уваги! — докірливо мовив він.

Після цього повернувся і знову натис на одну з своїх кнопок. На екрані з’явилась репродукція скульптури, яку я до цього ніколи не бачив. Кремезний, сильний і владний чоловік у туніці сидів на троні. Богомолов мовчав, усі роздивлялись.

— Сподіваюсь, ви знаєте цю статую, це Мойсей роботи Мікеланджело. Справді, нині її вже нема, загинула під час першої термоядерної війни наприкінці XX століття. І сьогодні її знищення вважається одним з найбільших злочинів тодішніх класових держав, які спровокували і розпочали війну. Потім статуя була досконало відтворена, але це вже не справжній Мойсей Мікеланджело. Добре придивіться до неї — чи доводилось вам коли-небудь бачити промовистіше відтворення величі людини? Вона випромінює стриману силу і могутність. Зверніть увагу на його погляд. Він спрямований не до неба і не до землі. Мойсей дивиться прямо вперед, в глибини майбуття. Воно його не лякає, не дивує видіннями смерті. Мойсей просто бачить шлях людей — простий, спокійний, мудрий. На цьому, мої молоді друзі, сьогодні закінчимо.

Він натис на кнопку, екран згас. Не встиг я перевести подих, як невелика постать професора зникла з моїх очей. В залі все ще було тихо, студенти залишались на своїх місцях. Минуло кілька хвилин, поки вони заворушились. Ельза підвелась останньою. Мені здалось, що вона навіть не помітила мене. Її погляд ковзнув мимо. Вона не бачила мене. Її думки були десь далеко, обличчя зблідло і витягнулось. Нарешті помітила мене, допомогла моя яскрава форма. І посміхнулась, як завжди, мило, хоч цього разу трохи сумно.

— Ходімо, Ніку.

Коли вийшли, я взяв її під руку, але цього разу вона видалась мені чужою.

— Що з тобою?

— Нічого, Нік… Це станеться сьогодні… цього вечора.

Я здригнувся — завжди думав, що цього ніколи не буде.

— Чому так несподівано? — зніяковіло запитав у неї.

— Ні, не несподівано, — похитала вона синьою голівкою. — Думаю, ми навіть трохи забарились.

— Я можу бути присутній?

— Звичайно, я ж обіцяла тобі! — вона посміхнулась. — Не бійся, мені нічого не загрожує. На твоєму місці я б пишалася…

Можливо, вона й мала рацію, але я не пишався. Напевне, був нездатний на це почуття, так гарно описане в старовинних романах. Я просто не знати чого боявся. Ельза уважно поглянула на мене, взяла під руку.

— Але зате я вільна до вечора, — мовила вона. — Пропонуй, куди підемо.

— Не знаю, — відповів їй, хоча знав.

Хотів би привести її до себе додому, провести разом з нею весь день. До цього ми ніколи ніде не залишались удвох. Хотів запропонувати, але не насмілився. Це було дивним для вільних людей…

— Тоді ходімо у Спортивний табір, — запропонувала вона. — Ти ніколи не водив мене туди.

— Добре, — погодився я.

Це був не найгірший варіант. Спортивний табір — один з небагатьох куточків нашого міста, де люди можуть побути на самоті.