Павел Вежинов - Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Не знаю, як довго тривала ця гра. Всі сиділи на своїх місцях, мовби паралізовані. боячись навіть поворухнутись. Нам здавалось, що ракета вже використала своє пальне, коли щось із страшним тріском розітнуло корпус нашого літака. Блиснув сліпучий спалах…

Для чемпіона світу з легкої атлетики будь-яка прогулянка містом стає проблемою. Звичайно, простіше за все викликати повітряне таксі. На жаль, для мене це неможливо. Чемпіон світу з бігу повинен ходити пішки і тільки пішки. Десять кілометрів — щоденна норма, і треба виявити неабияку винахідливість, щоб її виконати. На вулицях міста найгірші мої вороги «повзаючі». Найбезжальніші і набридливі. Відколи було прийнято новий всесвітній закон про транспорт, усім недоліткам заборонялось їздити у межах міста на мотоциклах, машинах тощо. Тепер десятки тисяч їх заповнюють вулиці й площі, галасують і знічев’я, в гонитві за автографами, переслідують будь-яку знаменитість. Що вже говорити про чемпіона світу, якого наше місто не мало вже тридцять років. Прикро, що давно вже не проходить номер з штучною бородою. Малі звірі кровожерливо накидаються навіть на справжніх бороданів, ладні вискубти бороди до останньої волосини. Це змусило розпрощатись з бородами навіть закоренілих університетських професорів. Не варто покладатись і на темні окуляри — теж не допомагають. Справді, що може зробити бідний атлет, портрет якого вивішений чи не в кожній вітрині.

Нема ніякого порятунку, хіба що вдягти форму регулювальника вуличного руху і рушити прямо по дорожньому полотну поміж пролітаючими на страшенній швидкості автомобілями й автобусами. Хоч як там є. а це безпечніше, аніж простувати тротуарами. Кінець кінцем, тротуари не бігова доріжка, де можна розігнатися.

Добре, що мої колеги в світло-синіх формах уже мене знають. Змовницьки усміхаючись, вони прагнуть полегшити мені шлях. Звичайно, і тут не обходиться без автографа, але це не йде ні в яке порівняння з бажанням жадібних мас на тротуарах. Я спокійно йшов по лінії, що поділяла два зустрічні потоки автомашин. Посвистуючи собі під ніс, без ускладнень проминув п’ять-шість кварталів. Мав гарний настрій. Був чудовий ранок. Легко дихалось свіжим, озонованим повітрям. Згідно з тижневим розклад ом дощ мав бути лише в суботу і то шостого ступеня, що, по суті, рівнозначно невеликій повені. Але субота була ще далеко. Я йшов легкою ходою по оранжевій настілці — свіжій і чистій, як апельсинова шкуринка. В суботу дощ вимиє останні порошинки з будинків, і місто засяє, стане ще казковішим і привабливішим.

На бульварі Мендельсона мій настрій враз зіпсувався. Я став свідком, як якийсь самогубець, немов срібна іскра, кинувся на своєму апараті вниз і розбився якраз на середині бульвару. За десяті частки секунди автопілоти загальмували машини, рух завмер. Я непоспіхом ішов далі. Над дахами з виттям проносились «швидкі допомоги», прибула цивільна гвардія. У формі мені не личило снувати поміж рядами завмерлих машин, тож треба було прискорити ходу.

А картина справді була жахлива. Десятків зо два машин були побиті і здавлені, немов консервні бляшанки, то тут то там чулися стогони. Проте «швидка допомога» працювала вміло й оперативно. Покалічених одвезуть у Операційний корпус, срібний купол якого височить у самому центрі міста. Більшість із них повністю відновлять усі свої функції; і все ж не було земної сили. яка могла б вигоїти травмований мозок, — певно, її ніколи й не буде. Біля мікрокара самовбивці вишикувався кордон із синіх уніформ, усі насуплено мовчали. Його вже не можна повернути до життя. Хто ж то був, чоловік чи жінка? Мабуть, я зблід, побачивши цю картину, бо почув за собою лагідний, дружній голос:

— Іди, Ніку, це не для тебе…

Я повернувся — поряд був капітан Леонард, в чий загін, щоправда формально, я був зарахований. Його кругловиде добродушне обличчя спітніло.

— І чому на самому бульварі? — похмуро спитав я. — Він не самовбивця, а вбивця.

— Напевне, у нього здали нерви, — відповів капітан. — Це вже третій сьогодні…

Хоча самогубці прощались із життям привселюдно, проте рідко коли робили це посеред вулиці. Вони здебільше кидались на своїх пластмасових коробках на площі Перемоги, а ще частіше — на площі Трьох надій, іноді — прямо на двадцятиметрову скульптурну групу. Після таких атак нещасні надії перебували в геть безнадійному стані.

— Чоловік чи жінка? — спитав я.

— Звичайно, жінка! — в його голосі забринів ледь стриманий гнів. — І, здасться, немолода. Якби ця негідниця спромоглася сама народити дітей…