Павел Вежинов - Фантастика Всесвіту. Випуск 3

— Але вони були без людей…

— Яке це має значення? В основі один і той же принцип. Ти ж знаєш, ми відправили в них не менше двох дюжин мавп та інших тварин. По прибутті всі почували себе добре.

— І все ж три капсули не долетіли, — заперечив я. — Зникли, як імла, на очах журналістів.

Ельза вперто похитала головою.

— Це було двадцять місяців тому, Ніку. Зараз інша справа. І не думай більше про це, безпека гарантована.

— І все ж я не розумію, чому саме ти?

— Я! — відповіла вона з викликом. — Тому, що хочу бути першою з тих, хто полетить туди!

Я ображено замовк. Зрозуміло, в її думках місця для мене не було.

— Це почуття називається суєтністю. — незадоволено підсумував я.

— А ти з суєтності став чемпіоном світу? — скривившись, спитала Ельза.

Я вже шкодував, що почав цю непотрібну розмову.

— Ні, з необхідності. Що робити, коли маю такі прудкі ноги?

— І я з необхідності, Ніку, — втомлено відповіла Ельза. — Що робити, я ж менша від інших. Все ж без мавпи не можна…

Згодом, коли ми пішки повертались із парку, Ельза сама продовжила перервану розмову.

— Ти й сам бачиш, Ніку. немає іншого виходу. Людство опинилося в замкнутому колі. І йому приємно крутитись у ньому, воно не хоче розірвати його. Воно звело своє благополуччя і безпеку мало не в культ. Цей спосіб життя видається Йому настільки досконалим, що ні до чого іншого воно вже й не прагне.

— Хіба це так погано, Ельзо? — сумно запитав я.

— Погано! — різко відповіла Ельза. — Як ти не розумієш, це дуже погано. Вже ціле століття науки, зокрема філософія, топчуться на одному місці. Немає відкриттів, ми живемо минулими досягненнями.

— То й що з того? — спитав я. — Що важливіше, стан наук чи благополуччя людей? Науки не можуть бути важливіші за людину. Якби ми могли жити краще без них, хай би вони йшли під три чорти…

— Справа в тому, що ми не живемо краще. Тільки думаємо, що так. А насправді наше суспільство починає розпадатись. Я здивовано поглянув на неї.

— Дурниці, Ельзо. Будь-який учень скаже тобі, що нині наше суспільство в розквіті…

— Справді, їх так учать говорити, — презирливо відповіла Ельза. — Не лише ми, а й інші суспільства втовкмачували людям цю ідіотську думку. І гинули. На мою думку, наше суспільство вичерпало себе, його джерела пересихають одне за одним. Ось приклад— наше мистецтво одмирає. У нас уже немає поезії, драми. Те, що ми називаємо музикою, навряд чи відповідає цій назві. А чому? Теоретики говорять, що жанри до кінця вичерпали свої можливості. Чи це правда? Звичайно, ні! Не мистецтво, а людина вичерпала свої емоційні запаси, так, як деякі мертві планети Втратили свою атмосферу. Замість того, щоб об’єднатись, люди розбігаються один від одного, як галактики. Із зовнішнім благополуччям людина збіднюється внутрішньо, втрачає інтерес до всього, що її оточує. Ти думаєш, випадково щороку зростає кількість самогубств?

Зізнаюсь, я слухав Ельзу не дуже уважно. Та й не вперше чув такі думки. В нашому університеті було з півдюжини клубів, які бились над подібними проблемами — архаїсти, суністи, неонаціоналісти. Всі вони вважали, що з вирішенням своїх основних суперечностей людство позбавилось і основних стимулів. Знищення класових держав і націй вони розглядали чи не як прокляття роду людського. Звичайно, вони не наважувались проповідувати повернення до минулого, як деякі крайні архаїсти. І все ж…

— Ти не слухаєш мене, Ніку, — докірливо мовила Ельза.

— Слухаю, але не розумію, що спільного з усім цим і твоєю капсулою.

— Є спільне, — нетерпляче відповіла Ельза. — Сьогодні ти почув найважливішу частину лекції Богомолова. На перший погляд, дивна людина, чи не так? Але в порівнянні з ним твої колеги з бігових доріжок — жалюгідні бездушні роботи. Богомолов живий і молодий, бо сповнений ідеями і прагненнями. Справді дивно, що сьогодні люди не знають того, що у глибокій давнині Мойсей: без руху немає життя. Молекули не знають, чому вони рухаються, а зупинивши ся, застигають у точці абсолютного нуля. На жаль, рух людства не може бути механічним, людська свідомість завжди шукатиме мету руху. Навіть ви, спортсмени, біжите лише тоді, коли перед вами натягнуть білу стрічку. Наші філософи твердять, що відцентровий рух вичерпав свої можливості і має бути замінений доцентровим. Іншими словами, всередину, в себе, замість назовні, до світла. Чи не абсурд? Ми надто рано зупинились на шляху пізнання, надто рано полюбили своє мале гніздо. По суті, ці рухи незалежні один від одного, вони становлять складний єдиний рух. Не може людина відкривати нові світи в собі, якщо відірветься від інших людей і світу, якщо відірветься від загального руху. Архаїсти мають рацію, коли звинувачують нас у відсутності мети і стимулів. Але і вони не можуть пояснити, чому треба шукати мету в минулому, а не в сучасному.