Павел Вежинов - Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Ми піднялись на авіаплощадку і взяли повітряне таксі. Тепер я мав право забути про свої обов’язки. Але це кляте червонокосе дівча, що керувало машиною, ледь не попало в аварію — так часто озиралось назад і нахабно нас роздивлялось, точніше мене.

— Ти подобаєшся молоденьким дівчаткам. — зауважила Ельза. — Я і раніше це помічала.

В її голосі не було ні заздрощів, ні тривоги. Це мене зачепило.

— Це справді так їм я подобаюсь, а от тобі…

Вона стиха засміялась:

— І мені ти подобаєшся.

— Можливо, але я цього не помічаю.

— Як помітити, коли немає потреби повертатись, я ж біля тебе…

Вона так мило промовила це, що мені стало дуже приємно, хоча я сам напросився.

— Але в залі ти ні разу не повернулась, не поглянула, чи я прийшов.

— Ніку, я завжди відчуваю, коли ти входиш, — серйозно відповіла вона. — Навіщо повертатись?

Вона вже не вперше говорила мені про це. Ельза була дивна дівчина, вона завжди знала, хто дзвонить по телефону, що у мене на душі, наче вміла читати чужі думки.

— Все ж одна справа знати, а зовсім інша — бачити. — трохи ображено сказав я.

— Так. я справді хотіла озирнутись. — промовила вона, — але Богомолов ображається, коли студенти неуважні.

— Точніше, коли ти неуважна.

— Так, він вважає мене найздібнішою своєю студенткою.

Дівча-таксист навмисне так струсонуло нас при посадці, що ми підскочили на своїх сидіннях.

Вхід стороннім на територію табору категорично заборонений, але чемпіону завжди роблять виняток. Я повів Ельзу на своє улюблене місце — в гайок. Я ніколи не цікавився, як називаються ці тендітні білокорі дерева з ніжним листям. Для мене важливо було, що росли вони близько одне до одного, отже, це місце, непридатне для кросу. Я був переконаний, що тут ми з Ельзою будемо на самоті. І не помилився. Ми лежали на пагорбку біля гайка і дивились на рівнину, засаджену низенькими декоративними кущами, та на штучні озерця. Тут було дуже тихо, сюди не долинали ніякі звуки, крім писку жовто-лимонних папужок. Ельза мовчала, милуючись спокійною, зігрітою весняним сонцем землею.

— А знаєш, я сердита на тебе, — нарешті озвалась вона. — Чому ти ніколи не водив мене сюди?

— Не думав, що тобі тут сподобається.

— А чому б і ні?

Я замислився.

— Як тобі сказати, тут немає нічого визначного. Зовсім нічого, крім трави і дерев.

— Але ж це все! — докірливо мовила вона.

Я здивовано поглянув на Ельзу.

— Ти сама мені говорила, що для тебе все на цьому світі-люди.

— Так, я не відмовляюсь від своїх слів, але це все, що їм треба. Я не розумів, жартує вона чи говорить серйозно. Ніколи раніше не чув, що людям необхідні трави і дерева. Якби це було так, їх би продавали в магазинах.

— Я не зовсім розумію тебе, — промовив я. — Справді, туг гарно. Але якщо мене примусять бути тут тиждень, я зненавиджу це на все своє життя. Напевне, і ти.

Вона замислилась, потім ледь помітно зітхнула.

— Мабуть, ти маєш рацію, — відповіла тихо. — Ми всі мовби в зачарованому колі. І, може, ніколи з нього не вирвемося…

Я знову не міг її зрозуміти. В моєї Ельзи іноді з’являються такі дивні думки, що я дивуюсь, звідки вони беруться. Може, від її стародавньої історії та дитячої наївності. Або виною тому професор Богомолов, який своєю юнацькою захопленістю нагадує давніх рицарів. Ми довго мовчали, милуючись чудовою панорамою. Я почав думати, що це вже занадто. Бачив в університеті кількох снобів, які весь час зітхають за природою, а між тим до справжнього дерева навіть не доторкалися.

— Це рай. — нарешті озвалась Ельза.

— Якщо це так, виходить, він нам не потрібний…

Вона піднялась на ліктях і уважно подивилась на мене:

— Чому ти так думаєш?

— Я взагалі не думаю. Але ж сьогодні про це говорив Богомолов.

— Він мав рацію, — відразу відгукнулась Ельза. — Тисячу разів. Людина не може жити в раю. Людина повинна лише прагнути до нього.

— Ось бачиш? Значить, я помилився, коли привів тебе сюди.

— НІ, ти не помилився, — сумно промовила вона.

Ніколи раніше я не бачив Ельзу в такому стані. Я. розумів, це, напевне, передстартова лихоманка. Саме так. І її тривоги небезпідставні. Адже їй не стадіоном пробігти, а летіти в незнане.

— Ельзо, ти переконана, що саме ти маєш це зробити? — сумно запитав її.

— Це необхідно, Ніку.

— Але всі говорять, що це надзвичайно небезпечно.

— Не всі, Ніку. Лише деякі невігласи-журналісти.

— І вчені, Ельзо… Я читав виступи відомих учених.

— То було раніше, з рік тому. Зрозумій, Ніку, ми вже відправили на Марс 62 капсули. Всі прибули туди не ушкодженими.