Карел Чапек - Війна з саламандрами. Мати. Оповідання

Корнель. Ну що ти, мамо!

Мати. Ми не маємо права лишати його там, Корнелю! Ти повинен якось допомогти мені… Кажеш, що його можуть там ще кілька днів протримати?

Корнель. Можуть, мамо, але потім його напевне випустять. У місті вже спокійно. От побачиш, до завтра все скінчиться…

Мати. А потім ти підеш зі мною по Петра?

Корнель. Піду, матусю.

Мати. А не можна мені сьогодні віднести йому щось?

Корнель. Сьогодні не можна.

Кілька пострілів удалині. Смеркає.

Мати. Що це?

Корнель (нервово) . Нічого. Це десь па вулиці… Мамо, прошу тебе… тепер не можна виходити з дому.

Мати. Так Петр же, напевне, чекає.

Корнель. Тобі все Петр! Ідеться не про самого Петра, матусю.

Мати. Ти думаєш, що й з Тоні щось може статись, чи з тобою?

Корнель. Пробач, мамо, я думаю про весь наш народ.

Кілька далеких пострілів.

Мати. Хоч би з Петром лиха не сталося!

Корнель (слухає біля вікна) . Хоч би з нашим народом лиха не сталось, матусю… Десь там стоїть напоготові загін; якби ти знала, що то за хлопці. На них так і кажуть — «цвіт нашої сили». Добірні стрільці, ті, що першими підуть у бій. Чекають тільки наказу й перезираються: а де ж це Корнель?.. Я тут, товариші. Я не можу. Я… мушу лишатися вдома. «Хтось тут повинен бути, коли щось сколотиться. Хлопці, стійте твердо, а я… а мене можете викреслити.

Мати. Що з тобою, Корнелю?

Корнель. Нічого, матусю. Не бійся, я… зостануся з тобою… і Тоні. Бо як у місті колотнеча, всякий непотріб може налетіти… Не бійся нічого, матусю. Я буду вдома. (Йде до стояка з рушницями) .

Мати. Що ти там шукаєш,?

Корнель. Татів карабін, той, що він мав у Африці. Його вже треба почистити. (Бере рушницю зі стояка) .

Мати. Та я ж на них щодня витираю порох.

Корнель. Ти не розумієш, матусю. Рушниці мало цього. З неї часом треба й вистрелити. (Кладе матері руку на плече) . Не турбуйся, мамо. Все буде гаразд, ось побачиш.

Мати. І Петр вернеться?

Корнель. Вернеться, матусю, вернеться.

Виходить з рушницею. Присмерк густішає.

Мати (дивиться йому вслід) . Я знаю, ти не скажеш мені правди, Корнелю. (Ходить по кімнаті й поправляв то се, то те) .

Вдалині кілька пострілів.

Боже, що ж буде з Петром! (Сідає в крісло і складає руки, як до молитви) Господи Ісусе Христе, вбережи мого Петра, Матір божа милосердна, змилуйся наді мною і вбережи моїх дітей. Ісусе Христе, верни мені мого Петра. Пресвята діво Маріє, моли бога за моїх дітей. Ісусе, спасителю наш, змилуйся над моїми дітьми.

Петр нечутно з’являється в дверях; на ньому самі штани й розстебнута сорочка.

В кімнаті майже темно.

Петр. Здрастуй, мамо.

Мати (схоплюється) . Петре! Тебе вже випустили?

Петр. Де там! Але я вже не маю з ними ніякого діла, матусю.

Мати (підходить до нього) . Я так боялася за тебе… Іди сюди, синку!

Петр (ухиляється) . Ні, ні, мамо. Сиди, прошу тебе!

Мати (простягає до нього руки) . Що з тобою, синочку? Де твій піджак?

Петр (ухиляється) . Там. Там. Вони, мабуть, пришлють його тобі, мамо. Піджак і все. Вони ж так педантично порядні!

Мати. Хто?

Петр. Та вони. Білі. Не треба світити, матусю. Мені страшенно шкода, але я мушу щось тобі сказати. Тому я й прийшов до тебе. Мабуть, краще буде, коли я сам тобі скажу.

Мати. Петре, що сталося? (Тягнеться до нього руками) . Іди сюди!

Петр (ухиляється) . Не сердься на мене, я справді не винен, мамо. І Корнель теж не винен.

Мати. В чому?

Петр. Господи, матусю, яка ти недогадлива! Адже цього слід було сподіватись. І Корнель знав, що так буде. Ну, а тепер уже по всьому…

Мати (з дедалі більшим жахом) . Як це по всьому, Петричку?

Петр. Це вже давнє діло, мамо. Вже більш як півгодини минуло відтоді.

Мати. Відколи?

Петр. Ну, як мене розстріляли, матусю!

Мати. Петре! (Хитається й безвладно падає на підлогу) .

Петр. Ой, мамо! Боже, що це я… Йдіть хтось поможіть! Ондро!

З темряви вибігає Ондра в білому халаті.

Ондра. Що тут таке?

Петр. Та ось глянь, мама…

Ондра (стає коло неї навколішки і намацує пульс) .