Валентин Чемерис - В сузір’ї Дракона

— Було. Вони й справді скаржилися дільничному уповноваженому. І вимагали, аби міліція покарала Савку Сагайдака, як хулігана… А трапилося тоді ось що… Одного дня межирічанські жінки — то була городня бригада, — пололи за селом. День видався спекотним, на небі — ні хмаринки. Жіноцтво пороздягалося до пояса, навіть ліфчики поскидали. І сапають так, раді, що нікого із сторонніх немає. Аж тут де не візьмись — Савка Сагайдак з вудками вигулькнув. Від річки чи що йшов. І буцімто він задивився на голі груди крайньої полільниці. А та, язиката й дошкульна, візьми й бовкни: що, старе луб’я, на свіжину потягло?!. Тільки шукай собі, діду, стару до пари, на молодих витріщатися — зась!.. — А жінки — ха-ха-ха, га-га-га! Савка спалахнув, та як крикне:

— А щоб вас дощ намочив!

Руки до неба звів, — жінки так у скарзі до міліції писали, — і почав, звертаючись до неба, чаклувати… Полільниці не встигли й досміятись, як серед ясного спекотного дня раптом невідомо де й узялася велика чорна химара, ніби виринула з-за лісосмуги. Чи вона ще раніше підійшла, а полільниці не бачили її за деревами, чи Савка справді накликав її, як про те заявили жінки, — не знаю. А тільки хмара виткнулася з-за лісосмуги — і швидко, хоч вітру й не було, посунула на поле, де сапали жінки. Та так линула на них дощем, що аж загуло все навколо! Жінки похапали одяг і, на ходу вдягаючись, кинулися бігти до села. А хмара нібито за ними гналась і періщила їх дощем. Савка ж ішов збоку тієї зливи, йшов по сухому і сам сухий, та реготав, спостерігаючи, як верещать, втікаючи, жінки. Хмара прогнала полільниць до села, вони такого репету наробили, що з них усе село сміялося. А другого дня подали «бомагу» дільничному про «хуліганський вчинок» Савки Сагайдака, котрий, мовляв, нацькував на них хмару і та хмара за ними гналася… Скарга межирічанських жінок і досі лежить у мене в сейфі — на згадку про діда Савку, котрий таки й справді був фантомом чужої цивілізації (тому й дощами міг керувати) в образі й подобі земної людини…

Майор говорив це серйозно, як наче б так воно й було насправді. Як наче б він достеменно знав таїну зниклого діда та його стосунки з небесними силами природи. А втім, може, майор і правду казав — хто його знає!

Це з Руського літопису.

Достовірний, як кажуть, факт, що трапився під Вишгородом, неподалік Києва на княжих ловах. І раптом, коли розкинули тенета і ловчі крик здійняли, наміряючись заганяти звіра, аж з неба — торох-бабах! Превеликий змій! І що з того, що у виданні літописа, під цим записом Нестора («Повість минулих літ») є виноска «Йдеться про падіння на землю метеорита, вогненний слід якого вважали за небесного змія»; що з того, як і через сотні та сотні літ після тієї події під Вишгородом, мої односельці, як ще раніше давні русичі, теж були певні, що з небес таки може звалитися на світ білий вогненний змій. Про якісь там метеорити старі люди за моєї пам’яті і знати нічого не знали. Та й не повірили б у них — що з неба може падати… каміння. Тут мої односельці ще й на початку середини минулого століття були цілком солідарними з незнаною їм Паризькою Академією наук, яка в році 1772 з приводу метеоритів нічтоже сумняшеся винесла такий вердикт: «Як відомо, каміння в небі немає і бути не може. А тому, різні чутки про нього, що воно звідти падає, явно брехливі». Отож, ні про яке каміння, що падає охоплене вогнем (як це каміння може… горіти?) з неба, мої односельці, як ще раніше паризькі академіки, тоді не вірили. Інша річ вогненний змій — це може бути. Народна пам’ять зберегла про таких небесних тварей дитинну віру, що вони таки час од часу прилітають із зоряного нічного неба (а втім, часто для непосвячених вони маскуються під зірки, що падають). Ось і до тітки Лизавети він тієї весни прилітав і в димар її хати шугнув — тільки загуркотів, окаянний!

Взагалі, найжахніший спогад мого дитинства — це якраз той, коли до тітки Лизавети прилітав з неба… Ні, ні, не якийсь там метеорит (бо яке ж каміння в небі, га?), а він, голубчик триклятий, огненний зміюка, будь він неладний! Кілька ночей по тому я навіть спати боявся, — а раптом і до нас у хату, з гуркотом, свистом та шипінням припреться те страховище — яскраво-червона вогненна зміюка?

Перед тим у тітки Лизавети нагло помер чоловік. Тільки з війни повернувся, тільки вони жити почали, радіючи одне одному, а до нього — опряга… Казали, од ран, принесених з війни, і не стало чоловіка… В розквіті літ, коли вже відгриміла війна. Тітка дуже за ним побивалася і марніла в тузі й печалі. (Жила вона самотньою по смерті чоловіка, дітьми вони ще не встигли обзавестися). А давно відомо: вдови, які побиваються за померлими чоловіками і приваблюють вогненних зміїв, превеликих спокусників, званих у народі лярвами. Так старі люди переповідали билиці прадавніх часів. А ще казали, що вогненні змії є особливою різновидністю зміїв, тобто втіленням диявола, Сатани і бісів взагалі. Як точніше, то біс в образі й подобі небесного змія і літає до самотніх жінок. А вже до якої вдовиці чи дівиці внадиться такий окаянний кавалір, то нещасні після відвідин нічного залицяльника починають сохнути, худнути і згодом помирають. (Буцімто на довершення до всього, змії ще й молоко у них смокчуть з грудей). Тож і застерігали ту чи ту вдову після похорону чоловіка: сорок днів по смерті можеш плакати-побиватися, а далі живи, як і всі. Не марній задарма, не тужи в самотині, бо привабиш до себе небесного зальотника (а в нього може перетворюватися навіть звичайнісінький чаклун, який багне з жінками закрутити оте саме, шури-мури), то пиши пропало. Та й хіба не про це, не про сексуальних вогняних зміїв, які лицяються до вдів, розповідається у казках? Як і в піснях та билинах. Он Змій Тугарин навіть спокусився на честь жони князя Володимира Опраксії — буцімто тримав руку в її пазусі. І не де-небудь в кущах, а за бенкетним столом! На виду у всіх! Знахабнів зміюка та й годі. Інша княгиня, молода Маринка-потравниця від Тугарина Змієвича так і народила — щоправда, могутнього богатиря Вольха Всеславича, та все ж…