Валентин Чемерис - В сузір’ї Дракона

І вже коли прощався з дільничним уповноваженим, то, кивнувши на екран локатора, сказав:

— Осередок гроз, злив, потужніх хмар, що пов’язані зі шквалами та іншими несприятливими погодними умовами, зміщується і прямує до нашого міста. — І швидко запитав: — Ви любите грози? Я, наприклад, люблю грози. А завтра у нас буде пречудова гроза з не менш пречудовою зливою, котра щедро напоїть землю. Прийде вона до нас десь о п’ятій ранку. Поспостерігайте грозу, можливо, там зустрінете і свого знайомого вихора…

Вихор у заплаві Тихої з’явився о п’ятій ранку. Все так же вертячись дзиґою, великий пиловий стовп-лійка мчав навпрошки до низини з канавою, а за ним… За ним низько, ледь не зачіпаючи верхівки садів, повзла чорна хмара. Вихор мчав попереду, наче показував дорогу, а хмара неспішно сунула за ним слідом. Як вихор надто вихоплювався наперед, то зупинявся, вертівся на місці, очікуючи хмару, а тоді знову мчав уперед.

«Куди ж він її веде?» — подумав Анатолій Прохоренко, зупинившись мотоциклом на верхній вулиці, звідки видно було заплаву.

Та ось вихор завертівся на однім місці в низині біля канави, хмара, припливши до нього, теж зупинилась, почала чорніти, густіти, наче наливалася гнівом. Вона більшала, грізнішала, як ніби її хто надимав, і невдовзі зробилася чорно-сизою. І враз стало тихо-тихо. І дивно було спостерігати, що село заливає сонце, над селом голубе небо, а над заплавою громадились чорні хмаровища, наче готуючись до якоїсь битви.

І тут Анатолій усе збагнув: вихор привів хмару, щоб вона напоїла річку Тиху водою. Тієї ж миті гуркнув грім і в низину линула злива. Такої раптової і густої зливи Анатолій ще не спостерігав. Небо наче тріснуло й провалилося, море води ринуло на землю. Канава швидко наповнилась, і вода вже почала переливатися через край. Злива припустила ще рясніше. З усіх боків у низину, де було прадавнє річище Тихої, неслися запінені каламутні потоки. Затріщали містки й кладки, попливли дошки у вирі. Завертілося у вирі і те сміття та різний мотлох, що його щедро наносили іванівці в заплаву. Вдруге народившись, річка вийшла з берегів.

Злива не вщухала. Невдовзі вода вже почала затоплювати городи й сади, дісталася до сараїв та будинків. На вулицю вибігали люди — хто в чому — і, рятуючись від повені, поспішали на гору. Ревіла худоба, валували собаки, галасувало свійське птаство.

Неподалік Анатолія зібралися дядьки, стояли під гарячим сонцем, що заливало село, й з острахом дивилися вниз, де в заплаві клекотіла злива й гримів грім.

— Оце тобі й Тиха! — чулися то вражені, то обурливі голоси. — Стічна канава з неї лишилася, вже й забули, що колись там річка була, а вона, бач, що натворила!

— Треба було б її камінням завалити, отоді б не ожила! — почувся злий голос. — А так… яких збитків, скажена, завдала!

— А чому — скажена? — хтось обережно. — Бо ми її довели до краю. От у природи і лопнув терпець.

— Що ти з своєю природою, як у мене самої лише капусти три сотки вже гавкнуло за водою! По троячці на базарі міг би за кожну головку взяти. Чортова річка! З того світу повернулася!

— І де та хмара взялася? Який дідько її притягнув? Тепер чекай, доки на місці Тихої знову буде канава?

— А ти, Семене, й Дніпро, мабуть, розорав би, коли б зміг. І капусту на його дні посадив би. Отам би головки вродили!

— Не рівняй Дніпро до якоїсь Тихої? Дніпро — це Дніпро, а яка користь з Тихої? Тільки місце задарма займає, а землі на її берегах родючі, капуста та інша городина так і пре!

— Еге, — почулося з іншого двору, — порозводили тих річок, що ні кози тобі припнути, ні сміття висипати. Бо смерч за людьми ганяється, тільки поткнеться хто у заплаву із сміттям. І куди міліція наша дивиться?

Анатолій Прохоренко слухав ті балачки і відчував, що йому хочеться ще хоч раз зустріти вихор і потиснути йому руку. Ось тільки, і це дільничний добре знав, у вихора немає рук. А жаль… Йдучи до мотоцикла, Анатолій ні-ні та й озирався на зливу. А в душі його бриніли й бриніли рядки:

Теплої червневої ночі Савчуки поверталися з узбережжя Азовського моря, куди їздили відпочивати на вихідні. Гадали прибути додому не пізніше десятої вечора, але давно відомо: домашня думка в дорогу не годиться. Двічі каверзував мотор, і Віктор Леонідович, чортихаючись, довго й марудно в ньому порпався, потім Петрика заканудило, й довелося зупинятися, доки малий не оговтався. Тож, коли нарешті перетнули міст через Дніпро й повернули на свій масив, стрілки на освітленому циферблаті годинника наближалися до пів на третю.