Валентин Чемерис - В сузір’ї Дракона

Розкритикований автор тільки-но відкрив рота, аби погодитись зі своєю суворою і безкомпромісною критикесою (яка ще добре пам’ятала шкільні уявлення про художні твори), що так, щастя, на жаль, і справді буває химерним (а може, воно якраз і є одним із різновидів химерії?), як авторова Зоїлиха у спідниці нетерпляче вигукнула:

— Досить химерії городити! Кажи, що було далі після 24 червня у тій Древляндії, яка була і якої не було і котра, зрештою, стала однією з областей України, Житомирською. І зокрема в її столиці Іскоростені, сьогодні відомому як Коростень, де я, до речі, двічі була, але нічого не запам’ятала.

Еге ж, після 24 червня 19… року в колишній древлянській столиці зміни відбулися значні. Так, наприклад, площу Незалежності офіційно перейменували на площу 24 Червня — на честь того дня, коли відбувся перево… пардон, передача влади на «вимогу трудящих Комітету національного порятунку…» До речі, голова того комітету, який і затіяв всі ті пертурбації (колишній мер Іскоростеня ще за незалежницьких часів, знятий зі своєї посади за якусь до кінця так і не з’ясовану справу, і тоді ж він створив у підпіллі той комітет — сам рятувався і народ древлянський теж рятував), став генерал-губернатором спершу Древлянської, а згодом, після чергової реорганізації, Житомирської області й одночасно главою її адміністрації, його заступник по комітету та члени того комітету зайняли у новоствореній області всі керівні пости, як кажуть, від і до…

Пам’ятник древлянському князеві Малу та київській княгині Ользі, власне, їхній любові й примиренню, що стояв на площі не одне сторіччя, невдовзі після «вікопомних» подій 24 червня обліпили риштуванням та огородили високим дощаним парканом — буцімто для проведення термінової реконструкції визначної «пам’ятки культури». Реставрували її щось із півроку (машини туди приїздили порожняком, а назад чомусь поверталися завантажені по зав’язку, хоч і завбачливо прикриті брезентом), а коли розібрали риштування й нарешті зняли паркан, то за ним нічого не виявилось. Пам’ятник невідомо коли й невідомо куди загадково зник, наче випарувався, лише сирітськи стовбичив гранітний постамент — невідомо для чого. Чи для кого.

Генерал-губернатор (він же глава адміністрації області), оперативно відгукнувшись на запит представників громадськості та журналістів, твердо пообіцяв «негайно розібратися, знайти винних у зникненні пам’ятника, як і сам, до слова, пам’ятник, і повернути Мала та Ольгу на їхнє законне місце!»

І винних, і пам’ятник (себто Мала та Ольгу) шукали десь із рік і ледь було не знайшли, аж тут трапилась одна непередбачена подія: Президент України своїм Указом присвоїв генерал-губернатору і главі адміністрації області звання Героя України. А за законом, Герою треба ставити на батьківщині пам’ятник. Його й поставили новітньому Героєві на колишній площі Незалежності, себто площі 24 Червня, на постаменті колишнього пам’ятника, що все ще там стирчав, — не пропадати ж добру! На тім постаменті генералу-губернатору як і вродився (він, до слова, сам собі й відкрив пам’ятник, назвавши ту подію «епохально-історичною»: його мармурова подоба застигла велично і гордо на весь свій чималий зріст: у лівій руці камінний Герой затис пролетарський картузик, якого ніколи не носив, віддаючи перевагу капелюхові, а правою вказував шлях до світлого майбутнього, себто в сторону Києва. «Наш дорогий Ілліч» — ласкаво називають мешканці колишньої столиці той пам’ятник (генерал-губернатор по батькові й справді Ілліч).

Не забули й про місцевих сепаратистів та націоналістів (як і досі іменують тих, хто брав участь у подіях 24 червня, але з протилежного боку барикад), їх зібрали (разом з їхніми сім’ями) і вивезли на Велику Україну, здається, на Донбас. Принаймні сам генерал-губернатор заявив, що донецькі «шахтарі виявили бажання перевиховати наших збоченців і заодно привчити їх до суспільно-корисної праці під землею», а вже тоді, мовляв, їх буде повернуто додому — якщо вони того забажають.

Найменше, здається, постраждала княгиня Ольга (у святому хрещенні Єлена), велика княгиня київська (945–957), канонізована руською православною церквою як рівноапостольна. Її й нині добре пам’ятають, її діяння вивчають у школах, хоча в наукових працях і звинувачують цю рішучу й сувору жінку в тому, що вона «жорстоко розправилася з древлянами».

Із «Повісті минулих літ»: