Валентин Чемерис - В сузір’ї Дракона

І приснився — власне, я підключився до того сну, як помічники вилами піднімали своєму чудиську вії.

— Ось він… Гоголь! Ось він… Гоголь! — кричав Він, тикаючи кудись поперед себе короткою, але товстою, схожою на обрубок дерева, рукою із покрученими пальцями-корінням. — Я бачу його!.. Бачу!…

І тієї ж миті ніби нізвідки випливла згорблена фігура — але чомусь така самотня і беззахисна! Похиливши голову, вона стомлено бовваніла в кам’яному кріслі, що стояло на п’єдесталі, сиділа, мерзлякувато кутаючись в широкі поли кам’яного плаща…

Я пильніше придивився й побачив кістляву руку, лице із запаленими очима, різкий, пронизливий погляд, довгий гострий ніс.

На мить здалося, що я бачу якогось дивного похмурого птаха.

— Це він! Він!!. — кричав Він. — Він зараз встане! Ось-ось він встане живим і піде — стережіться, Романови! Лихо вам буде! Гоголь ніколи не помирав, він завжди живий. Ось він уже встає. Він іде до вас, Романови! Вчорашні, сьогоднішні і завтрашні. Він усіх переміг. Він і сьогодні всіх переможе — стережіться!!!

Але кам’яний Гоголь, який присів колись у кам’яне крісло на Пречистенському бульварі Москви, знаменитий кам’яний Гоголь Миколи Андрєєва, ставши здобутком російської скульптури XX століття, навіть не ворухнувся. Колись веселого співця «Вечорів на хуторі біля Диканьки», потім перетвореного в кам’яного боввана, в мертве й бездушне каміння, попри всі свої надприродні зусилля не зміг оживити навіть сам Він!

І, збагнувши це, Він з розпуки й відчаю закам’янів.

І кам’яними очима, нічого вже не бачачи, дивився у простір поперед себе і вже ніхто не жахався його колись такого страшного погляду.

І скучно зробилося, панове-добродії, у нашому світі, у тому світі, у якому вже ніхто й нікого більше не боявся і де все стало просто…

Просто анекдотом.

2004 р.

Якогось літа (вже й не спогадую якого саме, але десь так, пригадується мені, недалеко од наших днів) на Оболоні, що під Києвом, переполох зчинився — це як пронеслася моторошна чутка, що буцімто місячними ночами там почав з’являтися… утопленик. Ну, й наробив, він, скажу вам, шерхоту — чи не всю Оболонь переполохав. Та воно й не дивно. Як і всі утопленики, той теж був синім, але мовби по мармизі, як придивитися, то й не наш, не слов’янин — косоокий, вилицюватий, а замість бороди — кілька скручених у кільця чорних волосин. Та ще у вусі мідна серга проти місяця полискує. І рот у нього порожній, чорна западина — хоча б який там зуб стирчав! Та ще й очі без зіниць — ле-ле! Бляклі, застиглі зенки. Аж мороз по спині йде, як глянеш на ту мару!

І вбрана примара з річкового дна геть не по-тутешньому. І не по-сучасному. На голові — вовчий малахай з гострим верхом та довгими хутряними навушниками — хто їх тепер такі носить? А ще, казали, безрукавка на ньому шкіряна — на грудях дві чималі захисні бляхи, а між ними, на плечах і животі — залізна луска нашита, але вся погнута, як посічена. Мабуть, мечами поскороджена. Штани на ньому теж шкіряні, хоч і витерті, на ногах — сап’янці без підбір, із задраними носками. За плечима таке щось, схоже на сагайдак з луком і стрілами висить, у кістлявій руці (власне, не рука, а маслаки) вуздечку тримає, і мовби ще й пугу. Чи нагай. Наче батожище з кістяною ручкою, оздобленою мовби сріблом. Та ще на поясі кривий ніж у шкіряних піхвах.

Як придивишся до нього пильніше (а придивлялися лише не лякливі) — кочовик кочовиком! З отих самих чорних степових людей, що колись, дай Бог пам’яті, за Дніпром на Лівобережжі кочували та на Русь своїми ордами, як ті змії тугарини та гориничі, налітали. Дозволяли вони тоді нашим пращурам-русам, порубіжжя Русі, бувало, й до тла плюндрували — слава Богу, пощезали, бо й нам би через них життя не було. Мабуть, ота примара, утопленик синій, що Оболонь переполохав, з їхнього кодла.

Але ж коли то було? Може й десять сотень літ тому — то де Він оце взявся, як їхній і слід на землі запав. Напевно, привидилось комусь щось, а в страху очі, самі знаєте які. От і пустили ясу.

Аж ні. Рибалки, які ночами на оболонських озерах тирлуються, підтвердили: не поговір то. І не плітки. Справді колобродить той кочовик з вуздечкою місячними ночами на Оболоні побіля озер. І так він риболовів наполохав, що вони вже й бояться не лише вночі, а й удень потикатися до водоймищ. Кажуть, іде він на рибальські багаття — «грітися» чи що? Хоча не йде, а чавкає, бо в сап’янцях його повно води. І сам він мокрий як хлющ, аж дзюрить з нього, наче він щойно з дна водяного вибрався. До вогню руки простягає, у полум’я маслаки свої суне, а вода з рукавів аж плющить і багаття тоді шипить і гасне.