Валентин Чемерис - В сузір’ї Дракона

— О Боже… — прошелестіло за столом і знову все стихло.

— Боявся бути похованим живим і письменник, засновник американського гостро-сюжетного психологічного оповідання — хоча б той же «Золотий жук» — попередник жанру наукової фантастики Едгар По. Він теж мав схильність до летаргійного сну. Принаймні йому здавалося, що він має таку схильність. На цю тему він навіть написав кілька оповідань, у яких відобразив жахи смерті, страждання тощо… Микола Васильович Гоголь, як я вже вам говорив, шановні члени і членкині нашого Клубу, теж тяжко страждав татефобією — були на те достатні підстави чи ні — це вже інша річ, досі так і не з’ясована. Але відомо, що будучи навзагал нездоровою людиною, постійно перебуваючи в стані емоційного та психічного збудження, маючи багату, часом хворобливу уяву, він боявся впасти в летаргійний сон, про який скільки наслухався й опинитися в могилі, якщо його сприймуть за померлого. Тому й прохав — на випадок раптової смерті за нестарих ще літ не ховати його доти, доки на тілі не з’являться трупні плями. Це було відомо його друзям і, очевидно, це й породило у 1931 році під час перепоховання письменника легенду про те, що його буцімто було поховано у стані летаргійного сну. Хоча в летаргію за свого життя він ніколи не впадав. А той факт, що череп у труні виявився повернутим на бік, ще нічого не говорить…

— Пане Магістре, зверхнику наш, — озвався один із членів фан-клубу, котрі все так же чинно, в якості живих трупів сиділи за столом, — але ж під час перезахоронення праху письменника виявилося, що оббивка в середині труни… порвана. Бодай і лише в кількох місцях та все ж…

— Не може… бути??? — раптом вигукнула трійця біля мене і я їх теж підтримав своїм ідентичним вигуком: — Не може бути???

— Так, так, ходить межи людьми чутка, що оббивку порвала та людина, котру поховали живцем — себто Микола Гоголь. Прокинувшись у домовині, задихаючись, шукаючи виходу, якого насправді не було, він і пошматував оббивку, шкрябаючи пальцями, в пошуках все того ж виходу. Що ви скажете на це, високоповажний Магістре? В купі з повернутим на бік черепом письменника, це… Пропоную негайно обговорити на нашій Асамблеї цей реальний чи містичний факт!

— Йой! — сплеснув руками Магістр. — Щодо черепа, то це… це могло статися.

— Так могло чи… сталося?

— Вважайте, що… сталося. Внаслідок того, що…

— Внаслідок чого? — вигукнув я і троє в сірих одностроях мене підтримали своїми ідентичними вигуками.

— … що могильники діяли незграбно. Опускаючи труну, допустили її перекос, труна перехилилася в один бік і голова покійника теж повернулася в той бік і залишилася в такому положенні, коли труна опинилася на дні ями… Ні поховальники, ні інші цього звичайно ж не загледіли. Та й не могли загледіти, адже віко труни вже було прицвяховане. Але й це ще не все… Почнемо з процедури перезахоронення, на якій — разом із членами офіційної комісії — були присутні 30 чоловік. Серед них, між іншим, радянські — за тодішньою термінологією, — письменники: Юрій Олеша, Михайло Свєтлов, Всеволод Іванов та інші… Ритуал відбувався так. Робітники зняли з могили пам’ятник, кам’яну брилу, що була дещо схожа на трапецію — є така геометрична фігура. На брилі, крім прізвища похованого, були викарбувані слова пророка Єремії: «Гірким словом своїм посміюся» і зображена Голгофа з хрестом, і напис: «Николай Гоголь». І все, цього було досить, що — Микола Гоголь. І на Голгофі він все життя перебував, і ніс свій хрест, і гірким сміхом сміявся… А далі… Осінивши себе хрестами, почали копати. Швидко чи ні — докопалися. До дна ями. І тут — перший сюрприз. Під пам’ятником на дні ями, де мала знаходитись труна, його там… не виявилося. Так, так, панове, добродії — не ви-яви-ло-ося!

— Йой! — вигукнув хтось за столом. — Оце так… штука!

— Справжня штукерія, панове!

— Презагадкова оказія, мосьпане!

Ми — я і троє в сірих одностроях, — теж незчулися, як у нас вихопилося, майже не вживаний нами ніколи вигук пана Магістра:

— Йой!!!

Всі завмерли. Мовчав і Магістр.

— А де ж п-поділася д-домовина? — прошепотів ледь чи не дихаючи мені в потилицю один із трьох незваних мною гостей.

Я стенув плечима і, не повертаючись, кивнув на Магістра на екрані. Мовляв, його слухайте.

— Йой! — ворухнув Магістр білими губами (і все таки: чому вони у нього такі білі?). — Саме так і сталося, панове: труни, вічної домівки письменника у ямі не виявилося. У присутніх на перепохованні — шок! Оце та-ак! Їх ледь не похапав грець! Копачі повилазили з ями, посідали біля неї на перекур… Члени комісії між тим заходилися радитись. Висловлювалися різні версії, припущення, здогадки… Проте ніхто не міг нічого зрозумілого запропонувати — всі висловлювалися про якусь містику… Згадували ману… наслання… Так минуло чи не кілька годин (копачі вже покльовували носами, пригрівшись на сонці). Зрештою, члени комісії зійшлися на тому, що треба… шукати. Труну в ямі. Якої там мов би й не виявилося. Можливо, ще підкопати, висловив хтось пропозицію. Можливо, яму пройшли не до кінця? Себто не до її дна, хоча ґрунт там уже був незайманий, материковий. Ніким не копаний раніше. Так чи інак, копачі спустилися в яму і знову взялися за лопатки… І тут виявилося…