Валентин Чемерис - В сузір’ї Дракона

— З Драконом?

— Авжеж. Я його добре бачу в окулярі телескопа, а він мене, зрозуміло, ні. Але відчуває. Спершу я його кляв-проклинав, а тоді схаменувся… І ось чому. Досі з Драконом боролися його ж зброєю — злом. Хоча так його не можна перемогти, бо зло — це винахід Дракона, його всемогутня зброя. А Його подолати його ж зброєю ніколи не вдасться. Дракона можна перемогти тільки добром. Кожен з нас завжди стоїть перед вибором: добро чи зло? І часто вибирають зло. І — програють, бо у відповідь зло породжує зло, тільки ще більше, ще руйнівніше. Та й для Дракона мої прокльони — ніщо. Він — князь тьми, кара космічна для всього живого. Він щомиті вибирає собі людську душу… То в казці колись Кирило Кожум’яка убив Змія Горинича під Києвом, а в житті горе — безсмертне і вічне, воно пребуде, покіль на планеті Земля житиме людство. І тут нічого не вдієш. Це як фатум. Зла доля, наслання. Ось чому я вирішив не клясти більше Дракона, а благати його. Дарма, що він — Дракон і все людське йому чуже. Його можна вблагати, бо проти добра і він не встоїть. І ось я вже тридцять років, щоночі піднімаючись на мансарду до телескопа, наводжу його на сузір’я Дракона. І — благаю, благаю його до білого ранку. Кажуть, він може здатися, якщо його довго-довго благати. Тридцять три роки і три ночі. Я благатиму його ще три роки і три ночі — аж тоді він не витримає і поверне мені Ірину. Бодай її душу, і очі її рідні й живі, що двома зіроньками сяють мені з неба ось уже тридцять годочків…

Щоб ублагати Дракона, Данилові Печенігу не вистачало якихось трьох років і трьох ночей…

Того року зима в Україну прийшла люта, з тріскучими морозами й хуртовинами. Потрапляючи в крижані пастки вітрів, пташки скам’янілими грудочками падали на снігові рівнини.

А на кручі, де на белебні самітником жив Данило Печеніг, як згодом розказали мені знайомі, вітри особливо шаліли, невгаваючи ні вдень, ні вночі. Хатину занесло снігом по вікна. Хтось проходив мимо, бачить — ні сліду навколо. Старого Печеніга, як відкидали сніг і зайшли, знайшли на горищі. Сидів у шапці, накинувши на плечі кожух (біля телескопа бодай і в люті морози — тепло небажане) і, припавши до окуляра, закляк — щось із серцем у діда трапилося… Телескоп був спрямований на сузір’я Дракона.

А на пеньочку, що його Печеніг десь підібрав на березі Дніпра й витарабанив на горище собі замість столика, лежала книга Поета, розкрита на рядках, що їх старий астронавт читав востаннє у своєму житті:

Вістка про смерть Данила Печеніга дійшла до мене із запізненням на кілька днів — на похорони на сільському кладовищі, теж над Дніпром, я не встиг. Але самотню хатину і тополю чорну біля неї мусив відвідати у ті дні, коли душа старого астронавта ще перебувала в цьому світі. Прихопивши з собою газету, на шпальтах якої висловлювалося щире співчуття з приводу кончини старого астронавта Д. І. Печеніга (його підписали й ті, хто колись запроторював небіжчика у психіатричку), я й подався до Святополкового Стану, де вмерзлі в крижаний панцир Дніпра зимували річкові судна — теж в очікуванні весни.

Провалюючись ледь не по пояс у сніг, видерся на знайому з літа кручу й спинився, підкинув угору газету з отим «щирим співчуттям» — хай душа старого астронавта прочитає її. Вітер підхопив папір і, шарпаючи, поніс понад кручею, над Дніпровою долиною, і де та газета зникла, я не відаю.

День був сірий, гнітючий. Та ось в ополонці між важкими сивими хмарами виглянуло холодне сонце. Заметіль на якийсь час вгамувалася, і загачена снігами круча засяяла незайманою білизною, — аж увічу різало. Хатина з телескопом на горищі й шапкою снігу на крівлі була заметена по віконниці (одна з них, уже зірвана, бовта-лася перехняблена). А навколо — жодного сліду, наче й не було на світі білому такої людини — Данила Печеніга. Біля хатини (власне, над нею) торготіла мерзлим гіллям тополя чорна, гнулась, аж до даху припадаючи. І вчувся мені знайомий, трохи глухуватий голос астронавта із благанням довжиною в тридцять років: «Драконе, молю і благаю тебе, як не тіло, то душу моєї Ірини поверни мені — як же мені жити без Ірини?»

А як же тепер Ірині на далекій Р-004 у тополі чорній чекати свого Данилка? Тільки через вісімнадцять років — рівно стільки, скільки промінь світла летить до сузір’я Дракона із швидкістю триста тисяч кілометрів за секунду — вона дізнається, що її Данилка вже немає у світі живих планети Земля. У неї ще цілих вісімнадцять років надії і сподівання…