Олександр Тесленко - Дозвольте народитися

Додому поверталась мов усі сні. Переступила поріг квартири, де пройшло майже все її життя. Молодим дівчиськом вона прилетіла на Інкану в складі молодіжного будівельного загону. Зустрілася з Астрагалом… Ніби вчора, а вже її півтора століття минуло. Вже минули гамірні молодечі гуляння з танцями і бісиками, з польотами звеселілих компаній на спортивних триангулярах. Вже минули вечори чекання свого коханого космодослідника. Астрагал часто літав, а вона, повертаючись втомлена після роботи, сідала біля каміна, зробленого самим Астрагалом, і думала про нього, намагалася уявити, що він зараз робить. І тоді вона зовсім не думала про самотність. Минули безсонні ночі біля колиски сина, потім народилася дочка. Вже минули, лишилися тільки в пам’яті їхні кумедні словечка і витівки.

Сіла на стілець. Було тихо-тихо. Як ніколи. Раптом зринули в пам’яті майстрові слова, і вона розплакалася.

Ледве опанувала себе, втерла сльози і навіть спробувала посміхнутися. Підійшла до столу, за котрим працював Румеч. Навколо друкарської машинки лежали його папери. Румеч кожного дня писав. Намагався не виходити з русла творчих справ, постійно підтримував контакт з редакцією, де раніше працював. Йому часто замовляли статті. А ще Румеч любив ліпити з неоліни фігурки коней. Він їх колись бачив, ще працюючи на Землі. Не один раз розповідав Астрагалу й Тілії, яка вражаюче незвична філософія життя у цих мудрих тварин, захоплено розповідав про їхні звичаї. Ліплені з неоліни фігурки коней завжди оточували Румеча. Він дарував їх першим-ліпшим знайомим і любовно робив нові. Часом у нього на столі збиралися цілі табуни різноманітних, неповторно прекрасних і часом химерних коней.

Тілія взяла одну з фігурок. Погруддя коня, що сміється. Кінь сміявся, а Тілія знову заплакала.

Чомусь пригадалися вірші Сандра. Румеч міг годинами ходити кімнатою, декламуючи Сандра. Колись він привіз із Землі книжечку його поезій.

Тримала в руках погруддя коня. Колись Румеча дуже просив один художник подарувати саме цього коня. Але кібер дипломатично відмовив. Це погруддя було йому дороге, як перша фігурка з неоліни.

Чому так хочеться плакати? Лише плакати і нічого більше. Може, це просто старість? Румеч казав, що існування можливе лише тоді, як функціонуєш в системі, для котрої створений. Злогізоване, сухе твердження біокібера. Але то правда. Тільки де та система, для котрої створена вона, Тілія? Може, вона створена для того, щоб бути елератором на будівництвах? Але то було так давно. Чи, може, вона створена, щоб бути гарною жінкою космодослідника? Але Астрагал ніколи не потребував багато уваги й турботи, хіба останні роки, як постарів. І де взагалі він зараз, Астрагал? Як тихо в хаті. Може, вона створена для своїх дітей? Але вони теж так легко обходяться вже без неї. Хіба що згадують інколи. Діти, діти…

Помітила, що риси того усміхненого коня нагадують самого Румеча. Якась невловима для першого погляду схожість існувала між ними. Тілія знову згадала Румеча, і раптом з вітальні квартирний блок пам’яті голосом Румеча промовив:

— Вітаємо дорогу Тілію з сімдесят другою річницею одруження. Прийміть побажання багатьох щасливих літ подружнього життя.

Те зворушило до сліз. Вона й сама забула про ту дату. Довго стояла, мов закам’яніла. Потім повільно підійшла до екрана відеона і натисла зелену клавішу.

— Будь ласка, мені адміністратора Інканського комбінату біокібернетики.

За кілька хвилин на екрані з’явилось сухорляве обличчя.

— Адміністратор комбінату.

— Добрий день. Я вас турбую з приводу… Чине могла б я?.. Я хотіла б у вас працювати…

— Хто ви за фахом?

— Ніхто. Колись я працювала елератором. Але то було так давно.

— Пробачте, а чому ви зараз думаєте про роботу і чому саме на нашому комбінаті? Мені, пробачте, видається, що ви вже немолода.

— Так, — мовила Тілія. — Я вже стара. Але ще почуваюся добре. І я б хотіла допомагати вам… — кволо посміхнулася, — створювати біокіберів. — Знову на очі навернулися сльози. — Вони… вони — як наші діти, лише у спадок ми їм передали тільки те, що в нас доброго…

Чоловік на екрані трохи зверхньо посміхнувся, але побачив сльозу на щоці старої і споважнів.