Олександр Тесленко - Дозвольте народитися

— Збирайтесь, мамо, — сказав лагідно.

Повернувся до Димниці. Довго не знав, що сказати. Дружина сиділа за столом.

— Я з мамою хочу злітати на Землю. Чуєш?

— Не знаєш, де подіти себе на вихідні?

— Ти з Ториком не хочеш полетіти з нами?

— Навіщо мучити дитину? Цей час можна провести значно розумніше.

— Ми летимо за кілька годин, — сказав стримано. — Якщо мене довго не буде, хай керування інститутом бере на себе Орн. Матеріальний баланс синтезу орбітона лежить у шухляді мого робочого столу. Креслення теж давно всі готові. От і все. Не забудеш переказати?

— Не забуду, — безтурботно усміхнулася. — А ти що, можеш затриматися?

Чапол нічого не відповів. Підійшов, сів поруч і раптом, несподівано для самого себе, міцно обняв Димницю, поцілував її так, як колись у часи їхньої подружньої юності.

— Що з тобою? — прошепотіла схвильовано.

Чапол на якусь мить навіть запитав сам у себе: навіщо він летить на Землю?

Торик, зачинившись в кімнаті, стріляв уявних електронних кицьок.

— Синочку, я з бабусею лечу на Землю.

— Добре, лети, я чую. Пах-пах-пах! — Він так і не відчинив дверей, щоб попрощатись.

А коли сіли в крісла міжпланетного, мати перепитала:

— На Землю, синку?

Запрацювали потужні анігілятори. Чапол дивився в ілюмінатор, як меншають споруди космопорту під ними, читав геометрію кварталів. Серед виробничих корпусів побачив і свій інститут. Інкана меншала, перетворювалась на жовто-зелену кулю, і можна було вже тільки уявити, що на тій кульці живуть люди. Там лишилися його Димниця і Торик. Двоє щасливих жителів неземного світу.

— Мамо, подивіться. Непогана планетка вийшла. Правда? І то я її придумав.

— Ти в мене розумник, синку.

Сиділи у м’яких кріслах принишклі й схвильовані, мов зустрілись після довгої розлуки.

До Інканського дослідного центру проблем біокібернетики треба було їхати через весь Дзябран гелікотремом восьмого маршруту. Стара Тілія долала той шлях кожного дня ось уже другий тиждень. Сідала завжди біля вікна на останньому кріслі ліворуч. В ті години, коли вона їздила, на кінцевій зупинці заходило небагато людей, і стара Тілія завжди вибирала те місце, що видавалося їй затишнішим. Кожен день по півгодини дивилася крізь холодне скло на мерехтіння схожих на театральні декорації дерев і високих будинків, на химерні переплетіння магістралей. Вона вдивлялася в заклопотані постаті перехожих, в рухомі ланцюги гелікомобілів. Зморшки навколо її старечих очей ставали глибшими.

Раніше вона навіть не могла уявити, що людина може бути самотньою в цьому багатолюдному світі. Те розуміння прийшло поступово і навіть непомітно.

Спершу син, закінчивши школу, полетів будувати нові світи. Потім дочка вийшла заміж і полетіла до чоловіка на Веріану.

Але ще тоді, як діти розлетілися і Тілія з Астрагалом залишились одні, ще й тоді вона не думала про самотність. Може, тому, що вони лишилися вдвох, як і колись замолоду.

А одного разу Астрагал сказав:

— Послухай, а чого б нам не взяти собі старого кібера? І господарювати помагав би, та й веселіше було б.

Тілія швидко погодилась, хоч сама ніколи й не думала про це. Вона відразу зрозуміла, що Астрагалу, професійному космодосліднику, котрий вже залишив польоти, стали нестерпними традиційні вечори біля каміна, імітації зацікавленості розмовами.

Коли приходили його колеги, космодослідники, розмови були малослівними.

— А пам’ятаєш?..

І кожен згадував собі Центурію чи що інше, і всі сміялися чи надовго примовкали.

Коли ж навідувались просто знайомі, Астрагал не любив багато розповідати, бо не хотів, щоб думали, ніби він хизується.

А розповідати, згадувати пережите він не просто любив, а відчував у тому потребу. «Прожите життя, як написана книга, мусить бути хоч кимось прочитане», — інколи казав.

Тож одного вечора, коли за вікнами вже догорала ракета-сонце, Астрагал повернувся додому не сам.

— Румеч, — стримано простягнув руку чоловік, що зайшов з ним. — Біокібер Румеч.

Сіли за обідній стіл.

— Я дуже вдячний. — Румеч ніяково схилив голову, і довге волосся впало на його чоло. — Ви продовжили моє існування. Я вже всім сказав «прощавайте» — на роботі в редакції і просто знайомим, з котрими працював раніше. Ви прийшли, коли я вже переступив поріг першої камери, звідки починається конвеєр демонтажу. Я вдячний вам, що я вам сподобався, що ви звернули на мене увагу…

— Облиш, — мовив тоді Астрагал. — Ти ж кібер. Що це за сентименти.