Олександр Тесленко - Кут паралельності

— Помиляєшся, Андріане. Думав, але не помічав того. Ти постійно про неї думаєш. Ви живете не разом… — запитав чи ствердив Ворожбит.

— Не разом… Я дочки вже давно не бачив…

— Ти такий поганий батько?

— Не знаю…

Андріан відчув, як повіки його обважніли, а в очі мов хто сипнув піску, а думки зароїлися, мов хмарка весняного гнусу.

… Це вже скільки років минуло… Коли вони розлучилися, Тетянці було сім років… А нині вже сімнадцять… Того вечора… Саме той вечір чомусь запам’ятався надзвичайно гостро… День народження Тетянки. Минуло вже більше року відтоді, як вони разлучилися… Андріан приїхав з Києва несподівано для самого себе, зірвався з аспіранського гуртожитку, бо щоночі снилася дочка, з нею він уві сні ходив вулицями якогось фантастичного міста, розмовляв, радився… Уві сні… Коли літак приземлився у Вінниці, вже вечоріло. Взяв таксі і приїхав до будинку. Після розлучення жодного разу Андріан не приїздив до Людмили і до дочки. Спершу часто дзвонив — Людмила клала трубку, як лиш чула його голос, кидався писати листи, коли оживало в душі недотруєне, — відповідей не було. Окрім аліментів, часто надсилав гроші — до них Людмила була більш терпима, назад не повертала… А коли піднімався сходинками на третій поверх, то чомусь навіть вірилось, що, можливо, вони порозуміються… «Ми ж обоє порозумнішали за цей рік. Принаймні постаршали. І, можливо, саме цієї краплини мудрості нам не вистачало колишнім, молодим, і запальним, і страшенно самостійним». Він зупинився перед дверима і подзвонив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті двері рипнули і… На порозі він побачив Людмилу. Вона ніби аж помолодшала, була в новому блакитному халаті, нова зачіска, волосся пофарбувала… Людмила ніби й не здивувалася і мовила точнісінько так, як і колись, спокійно і байдуже:

— А-а… Це ти…

— Добривечір, — мовив Андріан, ніяково посміхаючись, і зробив крок, аби зайти..

— Що ти хотів? — запитала вона холодно.

Стояла на порозі, перепиняючи дорогу.

— Сьогодні в Тетянки день народження…

— Так. Я не забула. Що ти хочеш?

Він усіма силами не хотів усвідомлювати ганебність цієї ситуації, він ще намагався вдавати, що не чує, не розуміє її слів, її погляду… З кімнати долинув приглушений чоловічий голос… Чи, може, то лиш здалося?

— Тетяна вдома?

Людмила вдавано спокійно позіхнула:

— А чому це тебе цікавить?

В кімнаті хтось голосно увімкнув музику, записи оркестру Кемпферта, хтось із однокурсників подарував ті платівки Андріанові на день народження.

— Я хотів би… побачити дочку…

— За сім років не надивився? — це було сказано спокійно, виразно, без будь-якого хвилювання у голосі.

— Не надивився… — Андріан намагався посміхнутися.

— Чого ти приїхав?

Він простягнув Людмилі пакунок (в ньому було пальто для Тетянки), вона взяла його і кинула до помешкання. Не подякувала, взагалі нічого не сказала.

Андріан стояв, і дивився на жінку, з якою прожив вісім років і яку колись по-справжньому любив… Любив? Колись…

Відчув, як остання натягнута волосінь обірвалася десь усередині. Взявся рукою за дверну ручку… Людмила гадала, що він намагатиметься зайти, вся напружилась… Але Андріан штовхнув її грубо, аж зовсім безтямно, Людмила мало не впала, і зачинив двері. Довго стояв у напівтемному коридорі. Нарешті зробив перший крок сходинками донизу…

— Чому не знаєш? — тим часом запитав Ворожбит. — Бо не хочеш знати?

Андріан довго мовчав.

— Не хочу… — нарешті витиснув із себе.

Об’єктив телекамери обмацував його поглядом.

— І ти ще нічого не зрозумів? — з подивом запитав Ворожбит.

— Що я маю зрозуміти? — кинув Андріан роздратовано.

— Ти хочеш усе забути, збайдужіти… Але ще не забув і не збайдужів, хоча й намагаєшся вже скільки років… Байдужість справді гарний захисток для будь-кого, але найсильніша отрута для довколишніх… Той професор, якого ви щойно бачили на екрані, також був байдужий… Ти знаєш, чому померла Надійка Стригаль? — запитав Ворожбит так, ніби Надійка була не його власною вигадкою, а справді живою людиною.

— Як? Вона померла? — скрикнув Андріан.

— Ти все ще нічого не розумієш… Ти хочеш змінити на краще природу людини, хочеш втрутитися в генотип… Власну хворобу хочеш лікувати в цілком здорових… Даруй за відвертість… Але мушу запевнити, що байдужість не є рисою характеру чи успадкованим комплексом. Це одна із реакцій самозахисту від втоми чи складності проблем… Скажімо, навіть я відчуваю, як ви стаєте мені все байдужіші, з кожною хвилиною, і навіть ті, Михайле… Ви вторглись до мене серед ночі і виснажуєте, вимагаєте відповіді на такі складні питання… Але я ще скажу… Байдужість — це захист себе за рахунок інших. Можеш, Андріане, залишити для себе як інстинну думку про переваги людей, котрі не можуть «рубати з плеча», котрі кожен свій крок підпорядковують вимогам довколишнього. Можеш залишити цю думку, як своєрідну програму для внутрішнього користування… Принаймні можу з певністю сказати, що цей тип людей кращий за егоцентристів… Але, шановний Андріане, на жаль, ти сам до цього типу не належиш… Ти точнісінько такий, як той професор, котрого щойно бачили на екрані. Знаєш, Андріане, чим ти відрізняєшся від нього? Тобі ще болить, ти ще не зовсім збайдужів, а він уже захистився цілком панциром від усіх трагедій довколишніх… Тебе останнім часом щось мучить, Андріане. Чи не так? То росте панцир байдужості. Ти стаєш черепахою, Андріане. То кам’яніє твоя душа, використовую ваші звичні словосполучення, бо особисто я сказав би інакше — ти накопичуєш заряд на бетакламах, запитай Михайла, він тобі пояснить, що це означає… І вирішуй сам — добре це чи погано. Принаймні можеш втішати себе тим, що черепахи довго живуть, і тим, що колись ти зможеш щиро сміятися навіть тоді, коли побачиш трагічне… Більше нічого не можу сказати… Я геть виснажився… Залиште мене… Надовго залиште. Цю добу я не буду працювати, Михайле…