Олександр Тесленко - Кут паралельності

Я ж був не раз у робочих корпусах інформаційного центру. Я ж знаю все. Я бачив одинадцять робочих конвейєрів. З інтервалом у сім метрів пропливають малі кулясті блоки центральних аналізаторів. Блоки пам’яті надходять до інформаційного центру з усіх планет штучного зоряного метакаскаду. Інтервал сім метрів. Стоять новітні бездумні дезінтегратори. Стоять звичайні кібери-виконавці. Датчики надчутливої апаратури. І люди, котрі не мають жодної вільної хвилини. Інтервал сім метрів. Що для них один спалах в інформаційній сітці? Вони оперують мільйонами. Виводять середньостатистичні залежності та тенденції. Ніщо не загубиться? Все загубиться! Перетвориться на безлику миготняву сигнальних лампочок, на плескаті оладки магнітних дисків, на горбаті лінії графіків… Не можна так думати! Не можна!

Мені вже все можна! Все!

Вже ніхто ніколи не почує мого голосу. Вже ніхто й ніколи не запитає захоплено:

— О-о-о, ви колись працювали в самого Бера?

— А я вже ніколи не всміхнуся у відповідь поважно та іронічно водночас. Ніколи.

Вже не читатиму людям та кіберам свої книги. Вже ніхто ніколи не змусить мене пережити вдруге…

Цікаво, що від мене залишилось? Я вже нічого не відчуваю. Ще мить — і я розчинюсь у навколишньому… Скоро зникне та межа, що відділяла мене від дерев і комах, від будинків і магістралей, від інших мислячих істот. Вона була межею, що становила мою сутність. Я жив, доки міг оберігати свою самотність. Вже не можу… Вже не хочу… Хочу розчинитися… Хочу стати всім відразу і нічим зокрема… 5… 4… 3…»

— Ти втрачаєш міру, Андріане… — тихо мовив Михайло. — Я просто тебе не впізнаю…

Андріан торкнув правицею бороду, потім навіщось дістав з кишені гребінець і зачесався. Його руки шукали собі заняття, як від хвилювання. Але ж хіба він хвилювався? Прийшов до давнього товариша погомоніти про свою роботу.

— Що з тобою, Андріане?

— Ти просто давно мене не бачив.

— В тебе щось трапилось?

— Нічого… — сказав, а сам подумав: «Може, і трапилось, лише не знаю, що ж саме».

Андріан дістав сигарету, довго розминав її пальцями, нарешті клацнув запальничкою.

— Ти говорив про мою допомогу… — мовив Михайло. — Я ще не зрозумів, чим саме зможу бути тобі корисним… Врешті, я — чистий математик… Але, може, ти хочеш звернутися до послуг мого «Ворожбита»?

— Так, я думав про це, Михайле…

— То давай відразу й поїдемо.

В цей час двері до кімнати прочинилися, і на порозі з’явилася Валентина — в рожевому байковому халаті, розхристаному на грудях, у волохатих домашніх капцях на босу ногу, заспана, дивилась якось недоброзичливо. Андріан винувато відвів погляд і про всяк випадок квапливо загасив сигарету в великій попільничці, зробленій із розпиляного авіаційного поршня. Але промовила Валентина на диво лагідно:

— Розшумілися, академіки.

Відчувши помітний притиск на слові «академіки», Михайло сердито запитав:

— Діти заснули?

— З вами поспиш…

— Ми зараз підемо.

— Це ж куди серед ночі? — дружина здивовано звела брови.

— До «Ворожбита».

— До ранку не доживете?

— Ні, Валь… Не доживемо.

— Сміття винеси, — сказала дружина і позіхнула.

— Вже виніс. З роботи прийшов і виніс.

— Навіжені…. Привезеш із центру лоток яєць, бо в нашому гастрономі вже другий день чомусь немає.

— Добре… Якщо не забуду…

— Не забудеш. «Ворожбит» нагадає.

Вона підійшла до телефону і набрала номер:

— Алло, Ворожику! Михайло зараз їде до тебе… Ні, не сам… Андріан… Так… Можливо… Не знаю… Нагадай, будь ласка, Михайлові, щоб купив яєць у центрі, як повертатиметься додому… Спасибі. Що? А-а, зараз даю… Михайле, він хоче з тобою поговорити… — передала трубку і знову позіхнула.

— Привіт, Ворожбите, — мовив Михайло і потім довго слухав, притуливши трубку до вуха, невдоволено кривився. — Ворожбите, ти ж мене знаєш… Це просто випадковість… Так… Я обов’язково подзвонив би сам… Так… І запитав би тебе, чи зможеш попрацювати з нами цієї ночі… Я розумію, що ти дуже втомився… Так… Саме так… Не гнівайся, це трапилось випадково… Просто дружина не знала, що я ще не дзвонив тобі… Так… Вона… Так… Спасибі… То до тебе можна зараз приїхати? Спасибі…

Михайло поклав трубку, похмуро дивився на дружину, але нічого не сказав.

Таксі зупинилося опівночі перед брамою інституту. Водій доволі підозріло поглянув ще раз на своїх пасажирів, а особливо на великий чорний портфель, з яким Михайло не розлучався, взявши гроші за проїзд, увімкнув світло в салоні і уважно роздивився три карбованці, нарешті поклав папірець до кишені, якийсь час зосереджено вдивлявся у дві постаті, що простували від машини у світлі кволого нічного ліхтаря, немов запам’ятовував прикмети своїх пасажирів. Ще б пак, один із них в дорозі запально шепотів про якусь алель, яку обов’язково треба розірвати чи знищити (говорилося пошепки, було важко почути дослівно), про якусь кислоту, якої десь там є доволі, і, врешті, про великий успіх, якого може вистачити на все життя. Але врешті увімкнувши швидкість, рушив з місця.