Олександр Тесленко - Кут паралельності

— Розповідайте, прошу вас, — схвильовано сказав журналіст, поклавши на коліна увімкнений фонозаписник.

— Розповідати?

— Так, усе з самого початку.

— Десять років тому наш трансангуляр спеціального призначення зробив посадку в північноамериканському космоцентрі, — Самійло Бо-рунь на хвилину замовк. Журналіст тим часом напруженим поглядом заохочував його до розповіді.

— Нам не дозволили посадку на території Європи, хоча звідти рукою подати до Нойвіда. Нам дарували ще одну годину й сімнадцять хвилин, аби ми вже на Землі все зважили й збагнули глибину нашої відповідальності… Вам цікаво? Я поганий оповідач. Я просто робітник…

— Розповідайте.

— У космоцентрі нас зустрів голова Земної Ради Іван Моревіль. Він помітно хвилювався, але був дуже стриманий. Його хвилювання передалося й нам. Сказав: «Хлопці, сподіваюся, ви розумієте, чому Земля викликала саме вас…» Наша бригада спеціального призначення вважалася найкращою. Цієї слави зажили після робіт у 142-му штучному зоряному метакаскаді астероїдного поясу. Але кожен розумів: то все іграшки порівняно з тим, що нас чекає на Землі. «Хлопці, шість мільйонів населення Нойвіда евакуйовано ще вчора. Ми розуміємо, що на разі вашої помилки чи просто якоїсь фатальності треба говорити про евакуацію всіх землян, та в нас немає ні часу, ні потрібної кількості кораблів… А на кількох контейнерах пошкоджено захисні рифи… Тож кожної хвилини може трапитись…»- так сказав Моревіль. Ми пішли з ним до червоного овоїдного гелікомобіля. Я тоді вперше бачив Землю. Я народився на орбітоні «Земля-8», мої батьки і зараз працюють там… Того дня кожен із нас вперше побачив сніг. Не просто замерзлі краплі води, не вкриті памороззю тенета арматури, а справжній сніг, що повільно кружляв у небі, як у кінофільмах. Лапаті сніжини падали на наші плечі, на наші когерати, перекинуті через плече, і довго не танули. А одна на вилозі мого комбінезона виблискувала кілька хвилин ще й в салоні гелікомобіля, вона була прекрасна, як споруда сучасного орбітона, коли дивитися на нього здалеку. Але, врешті, розтанула…

— Ви поет, — мовив журналіст.

— Облиште… До речі, як вас звати?

— Даруйте, я хотів би назватися згодом, — сказав журналіст, підсилюючи цими словами таємничість свого приходу. — Розповідайте, будь ласка…

— Добре… Моревіль провів нас аж до станції пневматичного трансатлантичного зв’язку. «Одна година і сімнадцять хвилин, хлопці, аби ви зрозуміли…»- почав Моревіль, але біокібер Гайвір раптом перебив його: «Ми все розуміємо. Даремно не дозволили посадку в Європі. Час такий дорогий. А ми все розуміємо. І ніщо нас не відстрашить. Не зупинить. Ми ж любимо Землю: Ця любов закладена ще на першому конвейєрі…» Пам’ятаю, він раптом замовк, поглянув на інших, а потім упевнено продовжив: «Так, вона закладена у кожному із нас». Моревіль тоді втомлено усміхнувся, його тонкі губи затремтіли — так посміхаються злякані діти, безневинно і сторожко. «Спасибі, хлопці. Там, у Європі, вас зустрінуть. Другий день ідуть роботи. Земля чекає вашої допомоги». І ми поїхали. Пасажирська пневмокапсула була порожня. Спершу подумалось, що то особисто для нас виділили величезний салон, але раптом я збагнув: хто ж зараз може їхати до Європи, окрім таких, як ми? З кожною хвилиною ми відчували, як щось огортає пеленою свідомість, наші посмішки ставали дедалі напруженішими, як посмішка Моревіля, а обличчя перетворювались на театральні гумові маски. Ми ніби потрапляли в якесь потужне поле, заплутувались в його силових лініях, і я добре розумів, що та пелена, те невидиме павутиння — СТРАХ. Він наближався до нас, або ми наближалися до нього. Мені тоді було тридцять шість. Уперше в житті я кожною клітиною свого єства відчував, що таке страх. Ні, це не хвилювання, не усвідомлення небезпеки і навіть не той стан заціпеніння, тілесного та духовного, коли сам собі нагадуєш крижану поставу. Це якесь раптове, болісне, подібне до вибуху усвідомлення фатальної матеріальності світу, матеріальності народжень і фіналів. А за тьмяно-прозорими стінами салону на арках підземного тунелю миготіли видовжені у тонкі волокна сигнальні ліхтарі. За ту годину і сімнадцять хвилин кожен із нас справді збагнув глибинний сенс слів простих, мов часописне повідомлення — в Європі під містом Нойвід на глибині двох кілометрів під час прокладання додаткової транспортної пневмомагістралі виявлено велетенські запаси древньої нуклонної зброї, на кількох контейнерах пошкоджено захисні рифи, другий день ведуться роботи по знешкодженню. Сьогодні всі ці події — історія. Я зараз уже знаю і найменші подробиці, котрих тоді ніхто із нас не знав, хоч ми й були учасниками тих подій… Ловлю себе на думці, що згадую книгу Олександра Буркуна «Земля, народжена вдруге». Ви читали?