Олександр Тесленко - Кут паралельності

— За кілька годин ми продовжимо сеанс прямого зв’язку з експедицією на планеті Едера, — мовив голос за кадром. — Успішні дослідження землян тривають! А зараз запрошуємо шановних глядачів на концерт.

Фросина відміряла в кухлик з водою двадцять крапель, випила і, сидячи на дивані, слухала-дивилася концерт.

Співала молода дівчина, чимось схожа на невістку Олену, така ж чорнява, струнка і зажурено-прекрасна.

«Треба частіше прилітати до сина. Доки ще є здоров’я. Він уже вісім років на Інкані, а лише двічі гостювала. Перший раз, коли він був ще не одружений і жив у гуртожитку. Правда, Тадей сам часто прилітав на Землю… Як все незвично у них на Інкані. Ніби схоже на земне, і водночас якесь зовсім інше… Зовсім інше… Це вже, мабуть, я просто стара…»

Дівчину на екрані змінив русявий юнак, Фросина підвелася, вийшла на кухню.

— Як ти тут, діду, — сказала і по-старечому розсміялася. — Дивись, не підводь мене.

В раковині голосно булькнуло, а Фросина аж злякалася, бо не чекала.

Ходила помешканням, обережно доторкалася до всього рукою і говорила-говорила — до книжок і до світильника, схожого на земну оранжеву квітку календули, до блока медичного обслуговування і до кондиціонера біля вікна, до вхідних дверей, що вже запам’ятали її голос, до дивана і до стільців, до відеофону і до святкової скатерки на столі. А на великому екрані телеінформатора співав юнак,

І раптом засвітився екран відеофону.

— Мамо! Мамо!

Фросина підбігла.

Тадей стояв під променями яскравого штучного сонця в купальному костюмі, на його тілі вигравали лелітки водяних крапель, а за ним — море, прибережна хвиля піняво накочується на берег.

До Тадея підбігла Олена, теж мокра, видко, щойно з моря, з малою Ксанкою на руках.

— Ми вже на морі, бабусю, купаємось, — тоненько проспівала Ксанка.

За вікном догорала інканська ракета-сонце. Тихо співав русявий юнак на екрані телеінформатора. На кухні голосно булькнула вода в раковині. А в масивнім тілі вхідних дверей щось тихо засюрчало, мов земний цвіркун.

Мідний дзвін на вхідних дверях басовито бовкнув. Раз, потім удруге. Худорлявий, середніх років чоловік сидів у м’якому рожевому кріслі готельного номера і якось упокорено споглядав з висоти панораму зимового міста. Дзвін калатнув утретє, і чоловік голосно гукнув:

— Заходьте! Відчинено!

Він дивився у вікно, аж доки почув позад себе хрипкий і чомусь схвильований голос:

— Добрий день. Ви — Самійло Борунь? Я не помилився?

— Так, — одповів чоловік і повернув до незнайомця довгасте зморшкувате обличчя. — Я Самійло Борунь.

— Пробачте. Я — журналіст. Я просив би вашого дозволу на коротку розмову, — він дістав з кишені фонозаписник, але не поспішав сідати й не роздягався: на плечах його брунатної шкіряної куртки і на волохатій шапці, котру він тримав у руці, лежав сніг.

— Сідайте. Що привело вас саме до мене?

Журналіст квапно роздягнувся.

— Ви сьогодні прилетіли з Інкани на запрошення Земної Ради?

— Так, на урочисту церемонію десятої річниці…

Запанувала довга мовчанка.

Журналіст марно шукав слова і раптом сказав:

— Зима, — і подивився у вікно. Чоловік у тон йому продовжив:

— Зима, та снігу зараз менше, ніж того року… Я знову на Землі…

Видавалося, Самійла Боруня цілком задовольняла розмова про сніг, про погоду, він жодним словом чи рухом не виказував цікавості. Він дивився на високі будинки, що біліли за вікном, на темну смужку лісу, на те, як струменить магістраллю рухлива маса гелікомобілів.

— Розкажіть, будь ласка, про ті події! — мовив нарешті журналіст. — Розумієте?

— Я не письменник і поганий оповідач.

— Будь ласка, пригадайте все, розкажіть, це дуже важливо для мене…

— Важливо для вас особисто? Пробачте, незнаю вашого імені, — на обличчі Боруня майнула цікавість. — Мені справді часом хотілося написати книгу. Я ні на хвилину не забував тих днів. А ось тепер усе пригадується надзвичай гостро.